– Ні, донечко, заспокойся! В тебе батько не ворог! Але його в тебе нема!
– Чому ж Райка так сказала? – спитала дівчинка крізь сльози.
– Бо вона погана. А з поганими ти, доню, не дружи.
– А чому в мене немає батька?
– Бо його в тебе нема! – гостро відповіла мати і легенько відштовхнула її від себе.
– Ти вже велика дівчинка і повинна розуміти, що батько буває не в усіх дітей…
І ось вони збиралися на проводи, і те чудне слово "проводи" бриніло в ній як музична фраза, бо вони ніколи не ходили з матір'ю ні на які проводи, і їй страх як хотілося, аби швидше настав той день і щоб вона побачила нарешті оту знайдену свою бабу, материну тітку, яка теж до них чомусь не признавалася. Жила на отій таємничій Смолянці, на якій Мирославі ніколи не доводилося бувати, та й саме слово "Смолянка" дивно для неї звучало, і воно зовсім не пов’язувалося зі смолою, а швидше із рожевою квіткою смолкою – вони колись пішли з матір’ю на той бік річки, в поле, і назбирали букета польових квітів, а одну квітку із липучим стеблом мати назвала "смолкою". Отож і Смолянка стала для неї ніби ота рожева квітка із липким стеблом.
Увечері перед проводами вона не могла заснути в своїй кімнатці; їй думалося, що завтра щось конче стане на перепоні їхній мандрівці, що завтра зсунуться на небо хмари, піде дощ, бо так завжди бувало, коли вона чогось аж дуже хотіла, вона вже навчилася: не бажай нічого надто гаряче, інакше воно не збудеться; через це вона почала думати про щось інше: просто розширила стіни своєї кімнатки десь на ширину їхнього садка, повісила в тій уявній залі пишні, великі, звісно, кришталеві люстри, посадила в кутку оркестр – всі музиканти у смокінгах з метеликами-краватками і в білих, твердих, накрохмалених сорочках, а музику вони заграли стару, напівзабуту: мазурку, козачка, кадриль і контрданс. Тоді Мирослава почала вводити в цю уявну залу гостей: чоловіків у фраках і дам у бальних, аж до землі, сукнях. Нарешті ввійшла вона сама, але не така як тепер, худа, довгошия, з іще нерозвиненими грудьми і з цим дитячим, маслакуватим тілом, ні, вона ввела себе в цю залу красунею, такою, що всі відразу повернулися в її бік; серед гостей був і вирослий Владек Шарий і всі її однокласниці, навіть кілька хлопчиків із музичної школи, з якими вона відвідувала сольфеджіо та музичну літературу. Але вона ні на кого не дивилася, бо їй назустріч пішов літній чоловік із навдивовиж знайомим обличчям, гарний такий, сухорлявий із чорними вусами й борідкою. "Ти сьогодні, доню, чудово виглядаєш, сказав він, чи можна запросити тебе на перший танець?" І хоч Мирослава ніколи в житті не танцювала, бо не ходила на шкільні вечори, бо не знайшлося їй і вчителя танців, але вона хитнула згідливо, і вони пустилися в танок, вишуканий і плавкий, вони попливли поруч інших пар. Але одне було дивне в цій візії: батькове обличчя ніби весь час з її визору пропадало, не могла його запам’ятати, оте навдивовиж знайоме, але й розмите, рідне, але без виразних ознак лице. "Я пам'ятаю, тату. – шепотіла вона, міцно заплющуючи очі, – не твоє обличчя, а те, що ти в мене був. Я пам’ятаю, як ми ходили по кладці на острів, а там були гойдалки і гіганти, на гойдалках гойдалися, а на гігантах бігали чоловіки і хлопці. І ти мені купив великого, глазурованого пряника у формі зайця, що їх продавав якийсь дід, виймаючи ті пряники із плетеного кошика, прикритого марлею. А ще я пам'ятаю, як ми їхали в човні на Завалі: ти сидів на веслах у білій сорочці, а мама на кормі у світло-рожевому платті, а я сиділа посередині між вами у платтячку голубому. І ти розповідав щось веселе, але мама не сміялася, тільки я. А ще пам’ятаю, як ти ніс мене "на барані", і мені було так високо, так високо, такий якийсь дивний світ був мені з тієї висоти. Правда, ти високий, тату?" Але він мовчав, тільки загадково всміхався, і вони кружляли в танку, кружляли, а вона відчула, що входить у якийсь барвистий, химерний сон, у якому було багато зеленої барви, росла дуже висока трава, дуже високий очерет на якомусь круглому, мов око, ставку, і сліпучо-білі лебеді, зовсім такі самі, як на отих картинах, що їх продають на товкучці і які творять при допомозі пульверизатора і накладних вирізок. І їй здавалось у тому сні, що світ – це така картина, творена при допомозі пульверизатора, і вона, Мирослава, йде по намальованій стежці в зеленій траві, власне, не йде, а біжить, підстрибуючи, і знає, що ззаду ступає одягнутий у білий парусиновий костюм її батько. Вона озирнулася, і все було справді так, тільки оті пульверизатори і художники забули намалювати чи, власне, нафуркати батькові обличчя. Але все одно, вона знала, що він іде по стежці в траві і всміхається до неї, бо навколо надто багато сонця, і, здається, саме те сонце розмило отак риси батькового обличчя.
– Зможеш, тату, зробити так, спитала вона тоном змовниці, – щоб завтра було сонце, а не дощ?
– Чого ж! сказав батько. Коли тобі так хочеться…
– Мені дуже хочеться, тату, дуже! Так хочеться, що не сказати! – прошепотіла Мирослава.
Вона прокинулася і відразу ж, просто із постелі, метнулася до вікна, хоч кімната й так була залита сонцем, вікно її виходило на схід. Відчинила поривно стулки і побачила густо-голубе весняне небо, побачила зелену молоду траву, що вже виросла в їхньому садку, побачила скопану вчора матір’ю клумбу, яка була ще покрита легесеньким серпанком, побачила клейке і ще зовсім крихітне листя на деревах, побачила, що сонце сидить в одному із них, ніби велика жар-птиця; вдихнула на повні груди свіжого повітря, повного смолистого запаху бруньок й того першого листячка, і аж захлинулася від незвіданого щастя, адже все справджувалося: батько виконав свою обіцянку, небо було чисте, без жодної хмариночки, небо сміялося й палахкотіло, і весь світ сміявся, отже, нічого їм сьогодні не завадить, отже, підуть вони на ті проводи і відвідають не лише дідову могилу, але й ту загадкову тітку Аполінарію, отже, сьогодні буде той день, у який відкриваються перед такими малими й нерозумними істотами, як вона, віщі таємниці. Мирослава аж засміялася тихенько і почула в собі теплу й соковиту музику, саме ту, якої ще не написали композитори і яка зовсім не схожа на вправи, що їх вона розучує, – це була музика юної душі, котра, може, вперше в житті відчула: не все, що дуже й дуже хочеш, не справджується. Закусила губку й стояла так, щаслива до знемоги, бо сонце є, бо небо є, бо пахне молодим листям, бо їй снився чудовий сон, якого вона не забуде, бо той сон і провістив ні сьогоднішнє щастя.