А ще любила Мирослава тихі радощі їхнього домашнього життя. Відчувала свято, коли мати починала місити на великій із вухом стільниці тісто; з другого боку цієї ж стільниці сікся щавель і м'ясо, тож посередині було вирубано за довгий час виям; стільниця була стара, ще бабина, і висіла на великому вбитому у стіну гвіздку; Мирослава завжди крутилася біля матері, коли ту стільницю із гвіздка знімали, а особливо, коли мати висипала на неї борошно. Потім вони обоє сиділи за тією стільницею, і дівчинка натхненно вичавлювала формочками коржики. А ще любила вона, коли пеклися струдлі, тоді в хаті зависав змішаний залах тіста й печених яблук. А ще любила вона вмочати в розколочене яйце пір’яну мастичку і змазувати печиво чи ті ж таки струдлі. Любила, коли вони сідали з матір’ю, кожна з мисочкою в пелені, і щипали щипанки, або ж коли нарізалися, варилися, а потім відціджувалися у великому череп’яному друшляку клюски, які так ніжно пахли вареним тістом. Любила, коли фарбувалися крашанки і пеклися паски: любили вони з матір'ю сідати в її кімнаті: мати щось шила, церувала. часом вишивала, а вона читала їй українські чи польські книжки. З польських мати найбільше зворушувалася від повістей Крашевського та Антонія Марцінковського – книги останнього були зовсім ветхі, видані в Києві ще в минулому столітті і мали для них якусь особливу принаду "Pogranicze naddnieprzańskе" чи "Dwie siostry"; часом читали вірші Залеського, Гощинського чи Словацького. З української літератури мати любила найбільше "Старосвітські батюшки та матушки" І. Нечуя-Левицького, його ж "Причепу" та "Кайдашеву сім’ю", "Повію" Панаса Мирного і повісті Б. Грінченка, особливо "Під тихими вербами" у виданнях двадцятих років. Панаса Мирного вони читали також із тих видань, були вони в червоних палітурках. А ще Мирослава любила гортати старий, також бабин, "Kucharz warszawsky", і не тому, що мала такі вже гастрономічні інтереси, а дивувалася з небувалих страв, чудних приправ, а ще більше з розміру порцій, які призначалися одній людині. Можливо, й знаходила вона такий інтерес до тієї книжки, бо харчувалися вони убого, зрештою, й стільниця знімалася з цвяха не щодня, щодня була картопля з огірком на сніданок, куліш, борщ, капусняк чи юшка на обід, а на вечір чай з коржиками. Тому, гортаючи жовті, трохи й замасолені сторінки "Kucharza warszawskiego", Мирослава уявляла оте вже забуте, навіки відшуміле життя, і людей у пишних строях, десь таких, які їй часом і снилися, й бали, й танці, і мелодійну музику. Вона любила й сама грати, а найбільш у сутінках або й при свічці, любила в той час відчувати біля себе матір, бо саме в сутінках мати переставала бути вчителькою і не робила їй вічних зауважень – ставала якась тиха й замислена. Любила, коли поверталися вони разом із лазні, де брали ванну, розпарені і запашні; потому мати перестеляла постелі: духмяніло свіжою білизною із слабким духом лаванди, бо матері подобався той аромат. Любила влазити в хрумкітливу постіль і хай світить довго-довго над головою лампочка, вона ж розгортала книгу й поринала у світ оманний і небувалий. Любила вона висаджувати разом із матір’ю квіти і щоб обов'язково під вікном у неї росла матіола; в теплі ночі ця квітка засилала в її розчинене вікно хвилі таємничого і, як їй здавалося, синього запаху. Любила, коли вони висаджували на невеликому клаптику свого городу картоплю – мати робила лопатою ямки, а вона насіння підкидала. Потім вони втикали в той городець насіння соняшників і гарбузів. Вона любила, коли ту картоплю викопували, і город залишався розгромлений та порожній, і соняшники стояли безголові, а жовті й рябі гарбузи ліниво вигрівали боки: горбкуваті з наростами, як бородавки, між упалого листя й висохлого картоплиння. Вона любила, коли шаткувалася капуста, мати тоді згиналася над шатківницею, і якось так урочисто й гарно пахло, ясно палали клаптики натертої моркви, а з яким солодким хрумкотом їлися храпани. Невдовзі потому сад їхній запалювався золотом, а дика грушка в кутку двору скидала жовті грушки у жовте листя, вони підгнивали, і вона вишуковувала їх з-між того листя і їла, обтерши долонею. То все були її маленькі радощі; може, тому їй не дуже подобалося, що мати хоче пустити в їхній дім чужу людину, бо хтозна, чи не зміниться і не зруйнується той їхній тихий світ. Саме тому, коли приходила ночувати до них тітка Аполінарія. Мирослава ховалась у своїй кімнаті, а мати з тіткою про щось довго бесідували, а вона вже й не підслуховувала. Часом запрошували до балачки і її, але вона почала ухилятися від тих спільних посиденьок – незвідь-чому ці балачки збуджували пам'ять про батька, навіть коли про нього й не згадувалося, при тому не ту пам'ять, якої вона бажала, а пам'ять гірку, оту незрозумілу й болющу – пам'ять, якої вона трохи й уникати воліла. Ліпше їй було залишатися наодинці, зі своєю власною пам'яттю, більше вигаданою, ніж справжньою; ліпше було їй викликати отой образ з іменем батька, але з обличчям дідовим – надто вона ще мала, щоб збагнути складний і трохи жахкий світ дорослих.
10
Тітка Аполінарія прийшла до них, щоб оселитися остаточно, пізньої осені. Лив дощ, усі вікна були обльопані, на склі тремтіли холодні драглисті краплі; мати перед цим полізла на горище, бо в кутку Мирославиної кімнати з'явилася вогка пляма, а коли повернулася, в неї було похмуре обличчя.
– Дах наш, доню, нікудишній, не знаю, як нам його й направити.
Щоки в неї були мокрі від дощу, а одежа вогко пахтіла.
Але воно ще не дуже й тече, – сказала Мирослава.
– Боюся, що потече дуже, – буркнула Ванда.
Тоді-то хтось і постукав несміливо в двері. Пішла відчиняти Ванда, повернулася і тіткою Аполінарією, якоюсь чудною й трохи смішною. Була вона взута в якісь, можливо, довоєнні боти, майже руді від часу з розбитим і потрісканим правим закаблуком. На ній було старе, витерте халамидне пальто так само дивного крою і чорний солом'яний капелюшок з вуалькою. В руці тримала фанерну, колись фарбовану в чорне, а тепер облізлу валізку – вся вона задихала дощем і негодою вдесятеро сильніше, ніж передоцім мати.