Пізніше прийшли двоє індіанців, Біле Ікло бачив, як вони скинули собі на плечі багаж і спустилися з пагорба разом з Меттом, що ніс валізу й постіль. Біле Ікло не побіг за ними — його хазяїн лишився в хатині. Метт незабаром повернувся. Скотт підійшов до дверей і покликав Білого Ікла всередину.
— Бідолаха ти, — ласкаво сказав він, чухаючи йому за вухами й плескаючи по спині. — Я рушаю в далеку дорогу, друже, а тобі не можна зі мною. Погарчи мені наостанці, гарненько погарчи на прощання.
Але Біле Ікло не хотів гарчати. Він подивився на хазяїна тужливо й допитливо і, притулившись до нього, засунув голову йому під руку.
— Пароплав! — гукнув Метт. З Юкону саме долинув хрипкий свисток річкового пароплава. — Кінчайте вже! Замкніть тільки передні двері за собою. Я вийду через задні… Та не баріться!
Обоє дверей хряснули водночас, і Відон Скотт почекав на Метта, поки той обійде хатину. За дверима враз розляглося чи то скигління, чи то ридання, а потім Біле Ікло став обнюхувати поріг.
— Глядіть же його, Метте. І пишіть мені про нього, — казав Скотт, коли вони сходили з пагорба.
— А певно, — відповів погонич. — Але послухайте-но, що він виробляє!
Вони обоє зупинились. Біле Ікло заводив жалібно, як за мерцем. Він виливав своє тяжке горе, і його зойк, що проймав жалем душу, то завмирав на тремтячих тужливих нотах, а то знову злітав угору ще з більшою силою.
"Аврора" була першим весняним пароплавом, що рушав із Клондайку. На палубах було повнісінько шукачів золота, — одні з них розбагатіли, а інші зійшли нанівець, але всі так само похапливо рвалися звідси, як і сюди були поривались. Скотт стояв коло трапа й прощався з Меттом, що мав уже сходити на берег. Аж раптом рука Меттова так і застигла в Скоттовій руці, а очі його прикувало щось у глибині палуби. Скотт озирнувся. За кілька кроків сидів Біле Ікло й жалібно дивився на них.
Погонич тихенько вилаявся, вражений. Скотт ошелешено застиг на місці.
— Ви замкнули передні двері? — спитав Метт.
Скотт кивнув головою і запитав теж:
— А як задні?
— Та замкнув, аякже!
Біле Ікло сумирно прищулив вуха, проте ближче не підходив.
— Я візьму його з собою, — сказав Метт і рушив до собаки, але той війнувсь убік. Погонич кинувся за ним, але Біле Ікло метнувся від нього поміж ноги пасажирів. Він усе ухилявся від Метта й не давався йому в руки.
Та тільки-но озвався його вчитель любові, він одразу слухняно підійшов до нього.
— Не дається тому, хто стільки місяців годував його, — ображено пробурмотів Метт. — А ви… адже ж ви годували його тільки перші дні, коли знайомилися з ним. Але вбийте мене, коли я знаю, як він зрозумів, що ви хазяїн!
Скотт, що гладив Біле Ікло, враз нахилився й показав на свіжі порізи на морді й рану під очима. Метт нагнувся й собі і провів рукою по животі Білого Ікла.
— Про вікно ж ми забули! Він геть усім черевом порізався. Либонь, розбив скло й вискочив.
Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. "Аврора" дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Метт скинув свого шарфа й хотів зав'язати ним за шию Білого Ікла, та Скотт схопив його за руку.
— Прощавайте, Метте, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати… Бачите, я…
— Що? — здивувався Метт. — Невже ви хочете сказати…
— Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.
Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.
— Він не витримає клімату! — крикнув він. — Хіба що обстрижете в спеку!..
Трап підняли, і "Аврора" відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білого Ікла.
— Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! — казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.
Розділ II
ПІВДЕННИЙ РАЙ
Біле Ікло зійшов з пароплава в Сан-Франциско. Місто його приголомшило. Десь глибоко у нього в свідомості невиразне уявлення про божество завжди пов'язувалося з уявленням про силу. І ніколи досі білі люди не здавались йому такими чудодійними богами, як тепер, коли він ступав по брудному брукові Сан-Франциско. Замість рублених хатин, які він досі бачив, здіймались височенні будівлі. Вулиці на кожному кроці загрожували якоюсь небезпекою; їхали вози, екіпажі, автомобілі, здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, снувалися довжелезні дроти, а серед цього шарварку з голосним посвистом і дзеленьканням пролітали страшні трамваї, виттям своїм нагадуючи йому рисей у лісах його рідної Півночі.
Усе це було проявом сили. У цьому всьому й за цим усім стояла людина. Вона все рухала, все знала і, керуючи цими речами, виявляла, як і за давніх часів, свою владу. Це була велетенська і приголомшлива сила. Білому Іклу стало страшно. Ще цуценям, опинившись раптом після Пустелі в індіанському таборі, він відчув, який він маленький і нікчемний; так ось і тепер, дорослий, гордий своєю снагою, він раптом відчув те саме. І як їх тут багато, цих богів! Йому паморочилось у голові й боліли вуха від вуличного гомону. Розгублений і приголомшений цим безугавним рухом, він відчував, як ніколи раніше, свою залежність від хазяїна і йшов за ним услід, і на мить не спускаючи з нього ока.
Але місто, немов якийсь кошмар, промайнуло перед Білим Іклом і зникло, наче поганий, страшний сон, що потім ще не раз йому снитиметься. Хазяїн завів його в багажний вагон і прив'язав на ланцюг серед накиданих валіз та скринь. Тут орудував присадкуватий темношкурий бог, що ці валізи й скриньки втягав у двері й кидав на купу або з тріскотом викидав із дверей туди, де їх підхоплювали інші боги.
І тут, у цьому багажному пеклі, хазяїн покинув Білого Ікла, — так він принаймні подумав, поки знайшов нюхом його речі, що їх вирішив тепер стерегти.
Проминула година. У дверях вагона знову з'явився Бідон Скотт.
— Саме вчасно прийшли, — незадоволено зустрів його вагонний бог. — Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших речей.
Біле Ікло вийшов з вагона. На превелике його здивування, жахливе місто вже зникло. Вагон був для нього, наче кімната в будинку, і коли він сюди входив, довкола вирувало місто. А тепер воно щезло без сліду й більше не глушило його. Перед Білим Іклом розлігся привітний, веселий край, залитий сонцем, повний тиші й спокою. Але дивуватись довго на те перетворення не було коли. Біле Ікло сприйняв це так, як звик сприймати всі незбагненні прояви сили богів. Хто зна, чого тільки вони не можуть!