Геть виснажений, Біле Ікло нарешті повалився на спину. Черокі зараз же підсунув щелепи далі вгору, вминаючи пащекою шкуру ворога. Біле Ікло зовсім задихався. Пролунали оплески й захоплені вигуки на честь переможця: "Черокі! Черокі!" У відповідь бульдог енергійно замахав цурпалком хвоста, але голосна похвала не відвернула його від роботи. Між хвостом і щелепами не було ніякої залежності, хвіст міг собі махати, а щелепи все тримали мертвою хваткою горло Білому Іклу.
Раптом увагу глядачів привернуло щось інше. Оддалік задзвеніли дзвіночки й долинули крики погонича собак. Усі, за винятком Красеня Сміта, сполохано перезирнулись, чи то не поліція. Та скоро заспокоїлись, побачивши, що двоє подорожніх із санками й собаками їхали не з міста. Вони, мабуть, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції на річці. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатись, що тут за пригода. Один з них, погонич, був вусатий, а другий, молодший і вищий на зріст, — чисто виголений. Його здорове обличчя розпашілося з морозу.
Біле Ікло змагатись уже, власне, перестав. Часом тільки він конвульсивно пробував опиратись. У горло йому проходило мало повітря, і щодалі то менше. Він задихався. Щелепи чавили його немилосердно. Незважаючи на густу шерсть, велику вену на горлі давно б уже було прокушено, якби спершу випадково бульдог не схопив його так низько, майже на грудях. Черокі треба було чимало часу, щоб посувати свої щелепи вище. До того ж йому заважали густа шерсть і шкура, що висіла складками на шиї.
А тим часом звірячий сказ кинувся в голову Красеневі Сміту й притлумив і ту дещицю здорового глузду, що в нього була. Побачивши, що очі Білому Іклу вже скляніють, він зрозумів, що бій програно. Тут він наче з припону зірвався.
Підскочивши до Білого Ікла, він став розлючено копати його ногами. Почувся свист і крики протесту з юрби, але й тільки. Красень Сміт копав собі Білого Ікла далі, коли це в натовпі зчинився якийсь рух. Завзято й нецеремонно розпихаючи людей ліктями, вперед просувався високий юнак, що прибув. Красень Сміт саме намірився ще раз копнути й підняв праву ногу. Але враз юнаків кулак навідліг ударив його по обличчю. Ліва нога, на якій він стояв, відірвалася від землі, цілий тулуб ніби злегка підскочив, і Красень Сміт горілиць гепнувся на сніг.
Подорожній обернувся до юрби.
— Боягузи! Гади! — вигукнув він.
Справедливе обурення діймало його. Сірі його очі сталево зблиснули, коли він подивився на юрбу. Красень Сміт звівся на ноги, задиханий і переляканий, і рушив до нього. Незнайомець не зрозумів, чого йому треба. Не знаючи, який це огидний боягуз, він подумав, що той хоче з ним битись. Крикнувши йому: "Гадина!", він удруге дав йому ляпаса й знову збив з ніг. Красень Сміт вирішив, що сніг — найбезпечніше місце і, не пробуючи більше підвестись, там і лишився, де впав.
— Ходіть-но сюди, Метте, поможете! — гукнув незнайомець погонича, що й собі протиснувся в коло.
Вони обоє нахилились над собаками. Метт схопив Білого Ікла, щоб зразу відтягти його, як тільки Черокі розтулить зуби. Юнак силкувався обіруч розвести щелепи бульдогові. Проте це йому було не до снаги. Марно намагаючись їх розімкнути, він усе повторював із кожним віддихом: "Гади!"
Юрба заворушилась, почулися протести, що він перебив забаву. Але одразу ж ці голоси стихли, коли він на мить гнівно підвів голову до юрби.
— Гади кляті! — крикнув він, заходжуючись ізнов коло бульдога.
— Дарма силкуємось, містере Скотте, так ми нічого не зарадимо, — озвався врешті Метт.
Обоє вони спинилися і приглянулись до собак.
— Крові небагато витекло, — зауважив Метт, — до вени він ще не дістався.
— Але щомиті може дістатись, — відповів Скотт. — Бачите? Знову посунувся далі.
Юнак, видимо, чимраз більше хвилювався, побоюючись за долю Білого Ікла. Він кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це ніяк на нього не вплинуло. Замахавши цурпалком свого хвоста, ніби хотів сказати, що розуміє, за що його б'ють, і знає свої права й виконує тільки свої обов'язки.
— Може б, хтось із вас допоміг? — у розпачі звернувся подорожній до юрби.
Проте ніхто не зголосився. Натомість юрба почала докидати саркастичні зауваження й давати глузливі поради.
— Пащеку б йому якось підважити, — порадив Метт.
Скотт схопився за кобуру, що висіла в нього збоку, і, витягнувши револьвера, став протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця скрипіла об стиснені зуби. Обоє, юнак і погонич, стояли навколішки, нахилившись над собаками.
З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнувся до його плеча.
— Глядіть, не поламайте йому зубів! — загрозливо промовив він.
— Ну, то в'язи йому скручу, — відповів Скотт, запихаючи дуло далі між щелепами.
— Кажу, не поламайте йому зубів! — удруге промовив картяр, ще грізніше.
Але якщо він хотів налякати, то з цього нічого не вийшло. Скотт, не відриваючись від своєї праці, озирнувся й холодно спитав:
— Собака ваш?
Картяр кивнув головою.
— Ну, то йдіть розчепіть йому щелепи.
— Еге ж, балакайте, — роздратовано відказав той. — Гадаєте, я й сам би цього не зробив, коли б знаття як?
— Тоді забирайтесь геть, — була відповідь. — І не докучайте. Мені нема коли.
Тім Кінен і далі стояв на місці, але Скотт не звертав уже на нього уваги. Йому пощастило втиснути дуло крізь зуби з одного боку. Тепер він силкувався висунути його з другого боку. Домігшись цього, він почав помалу й обережно рознімати щелепи, а Метт тим часом потроху звільняв з пащеки складки шкури Білого Ікла.
— Держіть свого пса! — наказав Скотт власникові Черокі.
Той, слухняно нахилившись, міцно вхопився за бульдога.
— Ну, тягніть! — крикнув Скотт, зовсім розтулюючи щелепи.
Дарма що бульдог дуже опирався, собак розтягли в різні боки.
— Заберіть його! — скомандував Скотт, і Тім Кінен поволік бульдога в юрбу.
Біле Ікло кілька разів пробував звестись на ноги, та марно. Раз він навіть спромігся встати, але ноги під ним підігнулися, й він, захитавшись, знову повалився на сніг. Очі йому поскляніли й напівзаплющились, щелепи розтулилися, і з пащеки висунувся вкритий брудною піною язик. Біле Ікло мав вигляд задушеного на смерть собаки. Метт уважно його обдивився.