— Їх тільки шестеро зараз, — сказав він.
— Я бачив, як один біг по снігу, — відповів Білл зі спокійною впевненістю. — Тоді було семеро.
Генрі глянув на нього співчутливо.
— Я буду страшенно радий, коли ця подорож скінчиться, — зауважив він.
— Що ти цим хочеш сказати?
— А те, що оцей наш вантаж впливає на твої нерви, і тобі ввижається невідь-що.
— Отож і я подумав, — відповів Білл повагом, — Коли я побачив, що він побіг, то зразу глянув на сніг. На ньому були сліди. Я полічив собак — усі шестеро були на місці. Сліди ті й досі на снігу. Коли хочеш, можу показати.
Генрі не відповів нічого й мовчки жував собі. Упоравшись із вечерею, він запив її кухлем кави й утер рота верхнім боком долоні.
— Отже, ти гадаєш, це був…
Його перебило протягле сумне виття звідкись із темряви. Генрі спинився, прислухався і, махнувши в той бік рукою, докінчив:
— … один із тих?
Білл кивнув головою.
— Нехай мені очі повилазять, коли я думаю інакше! Ти сам бачив, як гризлися собаки.
Виття дужчало й лунало тепер з усіх боків, тиша перетворилась на пекельний галас. Перелякані собаки, збившись докупи, тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Білл підкинув у вогонь хмизу й запалив люльку.
— Щось ти зовсім зажурився, Білле, — сказав його товариш.
— Генрі… — Білл якусь хвилину в задумі пахкав люлькою. — Я оце думаю, Генрі, що він значно щасливіший, ніж ми з тобою. — Він показав на третього чоловіка, постукавши пальцем по труні, на якій вони сиділи. — Як ми з тобою, Генрі, помремо, то добре ще, коли нас закидають камінням, щоб собаки не розтягли.
— Ну, ми не те, що він: у нас нема ні близьких людей, ні грошей, — промовив Генрі. — Хто б це нас поволік ховати в таку далечінь.
— Ніяк не доберу, Генрі, чого такий чоловік, як оцей, що на батьківщині в себе був лордом абощо і ніколи не мусив дбати ні про їжу, ні про одяг, — чого він заперся сюди, на цей Богом забутий край світу? Цього я ніяк не збагну.
— Еге, сидів би вдома, то дожив би до глибокої старості, — погодився Генрі.
Білл розкрив рота щось сказати, але передумав і лише мовчки показав на стіну темряви, що обступила їх з усіх боків. Обриси годі було розгледіти в мороці ночі, — видно було тільки пару очей, що горіли мов жарини. Генрі показав головою на другу пару, на третю. Їх уже багато, і вони кільцем оточили табір, пересувалися з місця на місце, гасли і тут-таки знову спалахували.
Неспокій собак дедалі більшав, і раптом, охоплені сліпим жахом, вони щільно присунулись до вогню, полохливо тиснучись і припадаючи людям до ніг. Продираючись уперед, один собака потрапив у вогонь і заскавучав з болю та ляку, а в повітрі запахло смаленою шерстю. Кільце миготливих очей ворухнулося на мить і трохи відступило далі, але коли собаки заспокоїлись, знову опинилося на тому самому місці.
— Оце біда, Генрі, що набоїв у нас мало.
Білл, докуривши люльку, допоміг товаришеві розстелити хутра та укривало на ялиновім гіллі, що він розклав поверх снігу ще перед вечерею. Генрі щось пробурчав і став розв'язувати мокасини.
— Скільки, кажеш, набоїв у тебе лишилось?
— Три, — була відповідь. — А зараз би згодилося й триста. Тоді б я показав їм, клятим!
Він сердито посварив кулаком туди, де світились очі, і дбайливо поставив свої мокасини біля вогню.
— Та хоч би вже цей мороз пересівся! — заговорив він знову — Ось уже два тижні все п'ятдесят градусів. І чого це я подався в цю подорож? Не до душі вона мені, Генрі. Щось воно не зовсім гаразд. Коли б уже швидше приїхати, і хай йому грець. Оце б сиділи тепер коло вогню у форті Мак-Геррі й грали б собі в крибедж. Добре було б!
Генрі тільки пробурчав щось і заліз у свою постіль. Він уже засинав, коли товариш збудив його.
— Слухай, Генрі, коли той чужий приходить їсти рибу, то чого ж собаки не кидаються на нього? Ніяк не можу цього втямити.
— Ти щось занадто нетямкий став, Білле, — почув він напівсонну відповідь. — Раніш я не помічав цього в тебе. Краще мовчи й укладайся, а завтра встанеш здоровісінький. У тебе печія, тож ти й не маєш спокою.
Вони спали поряд, під одним укривалом, і важко дихали обоє. Вогнище вже догорало, І кільце вогненних очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки, що полохливо трималися купи, починали сердито гарчати. Один раз вони навіть Білла розбурхали. Обережно, щоб не збудити товариша, він виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Коли полум'я розгорілось, кільце очей відсунулось далі. Погляд Біллів спинився випадково на собаках. Він протер очі й хвилину пильно дивився на них, а потім знову заліз під укривало.
— Генрі! — гукнув він. — Генрі!
Генрі застогнав, прокидаючись, і спитав:
— Що там?
— Нічого, — була відповідь, — тільки собак знову семеро. Я оце допіру перелічив.
Генрі буркітливо сприйняв цю новину, а тоді захріп і знов уже спав.
Вранці він підвівся перший і розбудив товариша. Була вже шоста, але до світанку залишалося ще три години. Поки Білл згортав постіль і вкладав речі на санки, Генрі заходився поночі готувати сніданок.
— Слухай, Генрі, — раптом озвався Білл. — Скільки, ти кажеш, у нас собак?
— Шестеро.
— А отже ні! — заявив переможно Білл.
— Знову семеро? — спитав Генрі.
— Ні, п'ятеро. Один десь дівся.
— Що за чортівня! — сердито вигукнув Генрі й, покинувши сніданок, пішов лічити собак.
— Твоя правда, Білле, — сказав він. — Феті зник.
— І не помітили як. Шукай тепер вітра в полі.
— Оце не щастить, — зауважив Генрі. — Вони його живцем проковтнули. Я певен, що він скавучав у них клятих у горлянці!
— Феті завше був дурний, — мовив Білл.
— Але й найдурніший собака не такий дурний, щоб іти на певну смерть.
Генрі критично оглянув решту собак, швидко оцінюючи, чого кожен із них вартий.
— Жоден з цих собак не зробив би такої дурниці, їй-бо, — додав він.
— Та їх і дрючком від вогнища не відженеш, — погодився Білл. — Я завше був такої думки, що у Феті не всі дома.
Таким надгробним словом було вшановано собаку, що загинув на Далекій Півночі, — і воно аж ніяк не було скупішим за епітафії іншим собакам, ба навіть і людям.
Розділ II
ВОВЧИЦЯ
Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття — крізь морок і холод воно долинало до них звідусіль. Було не до розмов. Розвиднілось о дев'ятій годині. О дванадцятій небо на півдні ледь порожевіло в тому місці, де опуклість землі стає стіною між південним сонцем та світом Півночі. Але цей рожевий відтінок незабаром збляк. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і полярна ніч огорнула своїм покровом пустельну й мовчазну землю.