Шукаю старого папірусу, хоч знаю вже тепер напевно, і не сумніваюсь, і не стидаюсь свого безсилля — не зможу дописати, і не лише тому, що не маю влади над словом і не маю мудрості такої, як вона: щоб дописати, додумати і те зробити, що комусь перешкодила довершити смерть,— треба дивитись на світ очима тієї людини. Треба нею стати,— а це неможливо. Задум належав не мені — і одне-єдине рішення, єдине розв'язання було б правильним — те, котре знала вона і котрого не встигла сказати.
Розумію вже, чому Ніка Самофракійська зосталася такою, як її знайшли.
Дописувати за когось неможливо, як неможливо дожити чуже життя.
Дорога до Сан-Ремо — і знову, як весною, Львів.
І знову невдоволена собою, бо дозволила настроєві запанувати над холодним раціоналізмом, дозволила собі відверті і запальні розмови. Чи то щось було в тому львівському кліматі, що зневолювало її до вибуху й суперечок? Заходила до Кривинюка — свого доброго приятеля й майбутнього чоловіка молодшої сестри Лілі — той мало змінився, відколи бачила його в Києві, хіба що схуд. Але з усього видно було, що живе в скрутних умовах — поганенька кімнатка, і не надто нове вбрання, і не надто багата вечеря.
Кривинюк звідався, що найвигідніший поїзд до Відня відходить зранку,— тож Леся надумала побути день у Львові, щоб перепочити,— а з того нічого не вийшло, бо замість перепочинку мало не цілий вечір сперечалася з Трушем і Ганкевичем — і все з приводу Франка.
— О, пане Миколо,— сказала Ганкевичу в першу ж хвилину зустрічі.— Аби ви тільки знали, яку я мала охоту вилаяти вас ще навесні, так ви мені з тими брошурами зле зробили! Та такі затримки відбивають у багатьох товаришів охоту працювати, невже се не можна зрозуміти? Я вже навіть шкодувала, що поклалася на вас у цій справі.
Ганкевич знаходив для себе виправдання — кошти, затримки в друкарні, коректура.
— Вибачте, панно Лесю, що так трапилось, але ж не кожен з нас тут має стільки енергії і стільки завзяття, як, скажімо, пан Франко!
— Франко! Часом мені здається, що, коли б можна було, на Франка поклали б ще більше клопотів і праці, так ніби він сам один мусить виводити Галичину до світла!
— Ви нас трохи ображаєте, панно Лесю, бо...
— Нехай я перебільшила в запалі, я розумію, але ж то наше лихо, що життя від однієї людини вимагає стільки цнот заразом!
Труш став на бік Ганкевича:
— Гадаю, що то не біда, а наше щастя, той Франків універсалізм, ми повинні радіти, що маємо такий колосальний талант, що в одній особі поєднується белетрист, поет, науковець...
— Допоможу вам порахувати,— спалахнула Леся,— і практик, і публіцист! Таж долю нашого живого письменника-борця можна зрівняти з долею Mädchen für alles, і скільки б він у собі не містив, скільки не тягнув, ніхто йому не скаже: годі, відпочинь, я перейму!
— А для чого переймати, коли, одначе, ніхто краще од Франка не зробить його роботи! Зрештою, кожен має своє коло щоденних громадських обов'язків.
— Жартуєте, пане Ганкевич! Ніхто не напише краще буденної газетної замітки, не дасть якогось опису господарської вистави? Невже ви не бачите за тими описами скручених голів справді поетичних і глибоких задумів? Чи не розумієте, що та повсякденна Франкова газетна робота відбивається погано на його літературній діяльності?
— Перепрошую, панно Лесю, але то вже чистий літератський аристократизм! Невідомо, яку б вартість мали ті "скручені голови", за котрими ви так уболіваєте,— а робота газетна має свій незагайний відгук у житті суспільності.
— Як собі хочете, пане Труш, але для мене "Зів'яле листя" має більшу вагу і значення, аніж усі його газетні замітки!
Тепер уже Труш і Ганкевич аж ніби забули, що розмовляють з гостем — та ще й з жінкою.
— Ви робите препогану послугу Франкові, боронячи його не знати від чого! Він би мав чутися ображеним такою обороною, бо ви применшуєте заслуги Франка перед народом.
Леся нервувалась, підносила до уст хустинку, аби притишити раптовий кашель, на блідих щоках спалахнув рум'янець, і вона все тулила до щоки холодну долоню, ніби хотіла змусити себе заспокоїтись. Але не могла. Згадала, як колись давно, ще в Колодяжному, Франко переказав їй план однієї драми — план здався їй дуже цікавим, оригінальним, але потім, побачивши елементи того плану у "Кам'яній душі", сказала Франкові:
— Дорогий метр, а знаєте, я від вашого задуму сподівалася більшого.
Франко, і сам не радий до кінця із зробленого, відповів:
— Що ж пораджу, се правда, довелося скрутити планові голову — б стільки причин, від мене зовсім не залежних: умови моєї роботи, умови мого життя, умови нашої сцени — чи можу я на те вплинути, змінити, панно Лесю?
їй бачилися ті бідні "скручені голови", і вона вже зовсім розгнівано кинула Трушеві:
— А коли б так вас, митця, примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та хліба насущного, а пейзажам голови скрутити?
— Але ж то зовсім що іншого! — образився художник.
— А вам, пане Ганкевич, якби казали плаЦи для мітингу замітати, скрутивши голови вашим промовам?
— Що ж, якби треба...
— Мені було б вас дуже шкода!
— То се, значить, ви нарікаєте на практичну роботу Франка?
— Так, так! Жалую! За тою практичною роботою міг би загинути літературний талант, коли б не був таким сильним, надлюдськи потужним, як у Івана Франка!
— А я таки думаю, що такий писатель, як Франко, ніколи не скаржиться на замітання плаців,— сказав Труш,— бо знає, що тим він готує путь іншим, може, й більшим талантам, що, напевно, розів'ються при ліпших умовах...
— Хотіла б я дожити до тих ліпших умов. Коли б хоч так!
— Панно Лесю, прошу вас дуже, заспокойтеся, не можна так близько брати до серця...— Труш хотів якось припинити вже ту суперечку, та Леся не згодилася.
— Як не будемо брати таких справ до серця, то можемо занапастити літературу нашу, звести весь літературний розвій до газетної справи!
— Але ж і Геркулес чистив стайні! І то честь для громадянина — замести плац для народу, для звичайної навіть публіки! Певно, кожен має свої переконання, і коли панна Леся бажає займатися тільки чистою літературою, а не замітати плаци, то має на те право — панна Леся насамперед жінка...