Неначе відчувши, що вони говорять про неї, та, мабуть, і не могла не відчути, адже пройшла повз них і вони дивилися їй вслід, вийшовши з води, Неля присіла біля них. Скинула купальну шапочку, й по плечах розсипалось волосся. Воно в неї світле, текуче, як чиста річка, густе,— вона відкидала його красивим і, мабуть, завченим порухом повної руки,— на подив йому, було своє, не отих міднуватих, платинових чи ще яких кольорів таблиці Менделєєва, а солом'яно-біле, аж переливалося сонячним світлом. Вона носила його у тугому вузлі, й це теж було гарно — смагляве обличчя строгого, майже римського профілю і важкий вузол світлого волосся. Очі в неї були великі, зелені, губи чутливі, владні, владність і чутливість якось дивно поєднувалися, й це тривожило. А от вії довгі, волохаті, вони не гармоніювали зі строгістю губів і всього обличчя, вона їх теж не фарбувала — можливо, раніше фарбувала, а потім зрозуміла, що втрачає на тому, хоч і знала, що вони зм'якшують її, а може, й хотіла того. Ні, не хотіла. На її обличчі в розкриллі серпастих брів, у кутиках уст лежала суворість, він розгадував її як несправжню, щоб відлякувати всіляких вуличних залицяльників, бо ж, певно, знала собі ціну й не дозволяла простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, своєї краси, свого місця в житті, може, трохи й переоцінювала себе, але, як грубо відзначив про себе, переоцінювати було що. Правда, він тоді так і не розгадав її. Йому здалося, що в її вдачі справді було щось гостре, може, трохи навмисно наструнене, натягнене, що ця гострота у неї в усьому: в порухах серця може бути найбільша наструненість і глибина водночас, саме строгість і глибина, а може, й ще щось — безбережність, нестримність, і це теж вабило й хвилювало. Але чи справедливі його здогади, так і не дізнався. Й не намагався дізнатися. Якось їм не випадало познайомитись ближче (він здебільшого пропадав на будівництві установки, в інститут навідувався рідко), й чомусь не робив спроби наблизитись. Щось мовби стримувало, застерігало його. Може, саме те, що не знав її, боявся якоїсь раптовості, чогось несподіваного... Отой її сміливий погляд, отой прижмур очей досвідченої жінки, у якому й спонукання, і застереження. Тоді чого пішов сьогодні? Чого прийшов на вечірку й там із шкури ліз, щоб сподобатися їй? Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой його фейєрверк заради неї, бо кілька разів поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну й нехай здогадується. Хіба не того хотів!
Борозна пришвидшив кроки.
І ще одне йому подумалося, і ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю. Він знав, що вона була замужем, її заміжжя виявилося невдалим. Чоловік не захистив дисертації, його за щось вигнали з Інституту нафти, пішов змінним майстром на завод, але й там не ладналося, і, певно ж, не ладналося в сім'ї... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачніша.
Як і кожен старий парубок. Борозна мав перебільшене уявлення про зазіхання жіноцтва на парубоцьку свободу та про підступні, розставлені на всіх стежках сильця, насторожувався й скрадався там, де, може, інший пройшов би співаючи. Ну, там буде видно, подумав він. З нього не бозна-який залицяльник, але ж не тільки константи та механізми реакцій вивчав двадцять років... Довивчався до тридцяти шести. Старий парубок. Вік, коли стає соромно признаватися, що ти неодружений. Починаються всілякі підозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все. Але женитися зараз і справді не просто. Не піде ж він у гуртожиток педінституту на танцюльки, не стане освідчуватись вісімнадцятирічній дівчині. Вона просто втече од нього. Та й про що б він з нею говорив? Вони були б наче з двох різних віків...
У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Він ступав широко, йому трохи шумів у голові хміль, і почував якусь легкість у тілі, од чого народжувалась ще більша впевненість у собі, й настрій був легкий, пустотливий.
— Самотній ідальго, рицар сумного образу просить ласкавого й милостивого дозволу в чарівної незнайомки супроводити її в небезпечній мандрівці до громадського транспорту...— зморозив і почервонів з досади, відчувши невідповідність цих слів настрою молодої жінки — замисленому й притишеному, невідповідність усьому — оцьому вечору, їхньому вікові, інститутському становищу. Йому стало соромно, що так низькопробне, нерозумно нав'язував себе, Що не підійшов невимушене й просто. Він і сам не знав, як те сталося. Поки вимізковував цю зустріч, думав про неї — все виходило добре. А от розкрив рота, й вилетіла отака дурниця. А він же гадав, що все буде красиво, легко... Тільки легко й красиво. З дівчатами, з жінками найкраще зав'язувати знайомство саме так. У напівжартівливій розмові найлегше вияснити, чого можна сподіватися, в такій розмові, на випадок невдачі, легко відступити, перевести все на жарт. І от в останню мить він розгубився. Якась невпевненість, якась холодна думка збила його, штовхнула в крайність, видлубала десь оці безглузді слова.
Неля Рибченко й справді подивилася на нього наче на божевільного, хоч йому здалося, що її подивування перебільшене, награне. Проте відповідь була надміру твереза, прозаїчна й навіть трохи образлива:
— Той, під кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу тому, що багато страждав, мало їв і невпинно думав про даму серця, а самозваний ідальго читав про страждання у книжках, самої "краківської" з'їв за вечір півкілограма й біжить за спідницею, яка опинилася найближче. До того ж ідальго був дуже непрактичний, він не вирощував буряків.
Ці слова можна було сприйняти як ляпас. Ляпас ні за що, отак-о, з доброго дива. Проте нецеремонний, а також досвідчений Борозна так не подумав. Звичайно, було неприємно чути таке. Але ці слова стосувалися більше її, ніж його. Вона виставляла найвищу ціну. Давала зрозуміти, щоб не сподівався на легкий флірт і ні на що тимчасове взагалі, давала можливість образитися й піти. Окрім того, розгубилася сама, сказала так з інстинкту самозахисту.
Йти геть йому не хотілося, й він почав шукати якоїсь середини. Через те вже не випадало одразу залишити прибраний тон і привід, яким би недоречним він не був.