Обідали на траві під грушею-лісівкою, що вже почала сипати додолу маленькі й міцні, як крем'яхи, грушки. Одна впала Євгенові в тарілку, і він насправжки злякався, й було багато реготу. Особливо розвеселилася Маринка, вона намагалася тихцем кинути у Євгенову тарілку ще з півжмені грушок, і він ловив її, й перекинули тарілку, і Дмитро Іванович насварився на обох дерев'яною ложкою-довбанкою, що їх виклала на ряденце баба Варка. До юшки була "Старокиївська", її повільно розливали в чарки, випили за Дмитра Івановича, за його родину, за роботу, невдовзі хлопці почали зриватися на пишніші тости, але Марченко не підтримав їх. Він взагалі не любив пишнот, ніяковів перед ними. Він проголосив тільки один тост, який трохи спантеличив хлопців: за Борозну. Дотримуючись даної тому обіцянки, він їм нічого не розповів, а тільки сказав, що Віктор Васильович дуже здібний науковець, вельми порядка людина й що анонімка не має до нього ніякого стосунку. У цьому впевнився рішуче. Він пошкодував, що їм не доведеться працювати разом, і порадив хлопцям, коли завтра вертатимуться додому, заїхати по дорозі на Бережок і провідати Борозну. Спробувати з ним поговорити, можливо, він ще передумає. А ні — то хоч просто попрощатися по-людському.
Після сніданку всі пішли па річку, а Дмитро Іванович ліг у кімнаті подрімати. Спалося йому погано, заходжувалося серце (після чарки завжди так), і заважала Маринка, котра кілька разів прибігала то за надувним кругом, то за цукерками, то ще за чимось. Він устав трохи розбитий, з болем у голові. Тим часом повернулися з річки хлопці, вони були мокрі, веселі й голодні, доїли юшку й упорали ковбасу, яку вранці майже ніхто не їв, хотіли знову йти на Десну, але тут взяв у свої руки провід дід Олекса. Він запропонував піти по гриби. З того, що сказав "по гриби", а не по маслюки, з того, що з темного чулана виставив цілу шерегу корзин і корзинок, Дмитро Іванович зрозумів, що грибування буде розкішним.
Веселим гуртом вирушили в путь. Попереду дід Олекса з Маринкою, за ними Юлій, Євген, Микола і Андрій, позаду ступали Дмитро Іванович з Іриною Михайлівною. Ірина Михайлівна ніколи не була охоча до всіляких походеньок і мандрівок, але сьогодні залюбки вибралася й вона. Йшли довго. Розрідженим соснячком, у якому повсюдно руділи лапаті гірчаки, стежкою через зоране поле, знову стежкою через соснячок, ще зовсім молодий і такий хирлявий, що в ньому на половині сосонок колючки були жовті, а на деяких пообсипалися зовсім. Першим збочив із стежки Андрій, зірвав цілий кущ сухуватих, але не червивих маслюків, за ним кинулась Маринка, однак дід Олекса підняв угору руку, закликаючи не відволікатися і йти за ним. Шлях їм перетяла дорога, колись добре в'їжджена, а тепер заросла травою. Вони повернули ліворуч по дорозі. У праву руку од них тягнувся соснячок, у ліву — теж соснячок, але вже вищий і густіший, поміж ним біліли берізки та височіли молоді клени. Тут пішли низинні місця, попід соснами вже не жовтів пісок, а росла висока, хоч і рідка, трава. З лівого боку в тісній, маленькій долинці вигулькнула березова і дубова оаза, вона була густа, закучерявлена ліщиною і крушиною й підступала до самої дороги. Дід Олекса зупинився навпроти оази, поставив на дорогу корзину й дістав саморобну вишневу люльку.
— Ану, хлопці, мотніться в цей гайок,— сказав він.— Треба перевірити.
Хлопці, а з ними й Маринка, шаснули в кущі, а дід Олекса закурив люльку. Він стояв посеред дороги, високий, білобородий — поліщук з давніх лубків,— і значуще всміхався. З його усміху Дмитро Іванович зрозумів, що він послав хлопців не перевіряти, а взяти вже знайдене.
Хлопці й Маринка справді незабаром вернулися, несучи в корзині зо два десятки великих темно-бурих боровиків. Дід нічого не сказав, підняв корзину й рушив далі. Вони пройшли ще з півкілометра (Маринка вже стомилася, й хлопці по черзі несли її на плечах), тепер соснячок, що ріс ліворуч,— од дороги його відокремлювала неглибока стара канава, поросла ліщиною і лозами,— був інакший. Власне, такий, як і раніше, але поміж ним рівненькими рядками бігли в глибінь дубки й берізки. Смуга сосняка — пасемце дубів і берізок, знову смуга сосняка — й знову листяна посадка.
— Отут і грибуватимемо,— сказав дід Олекса.— Ставайте кожне на отаку смужку й прямуйте нею до кінця. Не бійтеся, не заблудитесь. Усі ми вийдемо на луг. Лупатимуться гайочки — теж обдивіться їх зокіл. Всередину не лізьте, там нема нічого. Дмитре Івановичу, ви ставайте сюди. Ти, мала, з ким підеш, з мамою?
Дмитро Іванович зайшов у ліс. Перед ним бігли в далечінь чотири ряди струнких берізок та теж струнких, під-чухраних дубків. Вони вже обігнали в рості сосни, піднялися над ними метрів зо два. Сосни стояли тихі, мовчазні, мовби неживі, а берізки й дубки перешіптувались листом, і над головою в Дмитра Івановича котився тихий, ласкавий шум. Особливо гарні були берізки, гарні в своїй молодості, нестримному зрості, зеленому кипінні. Осінь ще не спалила їм крил, і вони маяли ними, мовби летіли над сосновим бором.
Унизу росла висока трава, але вона була рідка й уже пожухла. Марченко подумав, що дід Олекса цього разу таки дав маху, привів їх не туди, куди треба.
Але в ту ж мить побачив попереду в траві щось червоне, яскраве, кинувся до нього й зупинився в подиві. То був красноголовець. Великий, на високій рівній ніжці, він аж різав очі чистотою червоної барви. Неподалік од нього росло ще два менших. Дмитрові Івановичу аж жаль було підтинати ножем таку красу. Він поклав їх у кошик, але, тільки рушив далі, знову наштовхнувся на два чималі красноголовці, схожі на збитошних хлопців у червоних капелюхах. Потім знайшов білий гриб. Він ріс у розпрузі між листяною посадкою і сосняком. Десь збоку верещала Маринка, видно, й там ходила удача.
Пройшовши ще трохи, весь час підтинаючи то красноголовця, то боровика, а то й білого гриба, Дмитро Іванович наштовхнувся на зелене диво. То був один з тих гайків, про які казав дід Олекса. Він ріс у долинці, на просторі — сосновий бір перед ним відступив — і здавався одним велетенським кущем. Власне, він і був одним кущем — три чи чотири кремезні дуби, що сплелися кронами, берези й клени, які щільно обступили їх, а під ними й докруж ліщина, крушина, калина — могутні зелені груди, які дихали одним дужим подихом. Йому здалося, що він чує їхнє дихання. В тому зеленому кипінні — кілька червоних, коричневих та білих барв, але вони тільки підкреслювали чистоту зеленої барви. Біля вершечка найвищого дуба в розсосі чорніло сороче чи вороняче гніздо, а трохи нижче ходив по товстій гілці лісовий модник і франт дятел-крутиголовка. У червоному капелюсі, червоних штанях, рябому галстуці, він ніби пританцьовував на гілці, поклюкуючи дзьобом по товстій дубовій корі. Проте всім лісовим мешканцям відомо, що крутиголовка хоч трохи й франт, але зовсім не піжон, що походить він з трудової сім'ї і сам теж великий трудар. Що й живе він менше за інших птахів — усього два-три роки, бо од важкої праці порушується щось у його голові. Може, він наживає собі гіпертонічну хворобу, як деякі клопітливі люди?