— Ви не мали права висловлювати свої думки,— обізвався Корецький.
— Не маю пр-р-ава? —повернув у його бік голову Борозна, й те тверде "р" пролунало як виклик. Ніхто, звичайно, не знав, та й важко було здогадатися, що впевнений у собі чорнобородий доктор, котрий чітко карбував слова, до дванадцяти років не вимовляв цієї капосної для багатьох літери й що оте натискування на неї означало найвищий ступінь його хвилювання. Й через те Павло Андрійович відповів з не властивим йому адміністративним притиском:
— Так, не маєте права. Бо ви один, а там — цілий колектив. Не тільки наука, а й стосунки, атмосфера — життя. Минули часи, коли один учений міг категорично висловлюватись про працю іншого.— Корецький казав відомі всім істини, але казав так, що вони й справді набирали якогось особливого, більшого смислу.— За тих-бо часів і робив одинак. Архімед, Копернік, хто там ще, Герострат, місіс Фуллер. Кинула в Міссісіпі кілька гілочок річкового гіацинта, і вся Америка воює з ним і досі.
— Ну, знаєте,— й справді обурився Борозна...— Ваші аналогії...
Він почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось у ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало і в свою чергу змушувало розглядати себе на нижчій сходинці. Він був готовий виказати свою провину будь-де і в будь-якій формі, але кинута в обличчя образа розсердила його. Він би, мабуть, сказав директору щось гостре, але це помітив Чирков і втрутився в розмову.
— Аналогії, мабуть, завеликі,— сказав він,— але у вас справді вийшло якось... неначе удар з тилу. Я, по правді, не знаю, що тут робити, який знайти рішенець. Може, запропонуєте щось ви? — глянув він на Марченка.
Світло-карі очі Дмитра Івановича дивилися кудись далеко, за цю розмову, за цих людей. Так принаймні здалося Чиркову. Проте Дмитро Іванович струснув великою головою, сказав сухо й розумно:
— Ніхто тут нічого не запропонує. Просто ми прискоримо перевірку. І вона покаже все.
Цими словами мовби знімав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони обидва полегшено зітхнули, проте Чирков зауважив:
— А не зашкодите собі поспіхом?
Дмитро Іванович знизав плечима, що мало означати:
може, й зашкоджу, а що маю робити? Хіба можу так працювати далі?
— Тільки не піддавайтеся настрою,— сказав йому на прощання Чирков.— Отій смузі невдач. Ми з Павлом Андрійовичем вам допоможемо.
— Я більш ніж упевнений, що мені вдасться хоч однією ніздрею вдихнути того фіміаму, який незабаром воскурять вам,— м'яко посміхнувся з свого місця Корецький. І не було в цій посмішці іронії, хіба що одна крапелиночка, й то з приводу фіміаму, а не роботи Дмитра Івановича.
Цей жарт, а надто слова Чиркова відгукнулися в душі Дмитра Івановича теплою луною, на деякий час притлумивши біль і роздратовання. Він пішов, залишивши всіх у кабінеті секретаря.
Повернувшись у відділ, на третій поверх, Дмитро Іванович закликав до себе Світлану Хорол, Нелю, Вадима і Юлія — групу, з якою працював особисто, якій доручив перевірку, й наказав, щоб вони прискорили роботу. Одразу ж написав заявку на радіоактивний U232 і ще одну — з проханням, щоб до них у групу дали когось з лабораторії ізотопів.
Був лише початок червня, а сонце пряжило, ніби в зеніті літа. Вдень була парка задуха, вечорами понад містом блукали грози, скидали десь за Дарницею важке колоддя, і воно гримкотіло, аж луна котилася понад Дніпром. На грозу збиралося й сьогодні; і Дмитро Іванович, котрий здебільшого ходив додому пішки, сів у тролейбус. Задуха тут була ще більша, але йому поступилися місцем гомінливі хлопці, мабуть, студенти першого курсу якогось вузу ("Ох, уже почали поступатися місцем!"), він сів біля вікна, дивився, як поспішають додому перехожі, як понад дахами, понад парками важко снуються мідні хмари, як погрожує близьким дощем синя блискавиця. Він любив пору передгроззя. Коли все немов ховається само від себе, боїться небесного бунту й чекає його. Коли тьмяніють дахи будинків, коли ховається птаство, а дерева стоять, немов живі, хоч і безшелесні. Але сьогодні він сприймав її тільки краєм думки. А думав про розмову, яка відбулася, й про те, як у нього складеться на роботі далі. Звичайно, треба було б не думати про це. "Не піддатися настрою",— як сказав Чирков. І то так. Справді, треба намагатися якомога менше думати про погане. Втікати кудись. З'явиться та думка — обірвати знову. Не розвивати її. Бо, на жаль, саморозвиваючись, думка приходить до гіршого, ніж може бути насправді. Вона прямує улогічено, враховує всі дрібниці ("розвивається"), які більшість людей не беруть до уваги, які найчастіше відпадають самі по собі. Надмірне самозаглиблення веде до руйнації душі. Треба ж, навпаки, творити себе, шукати себе. Проте він не завжди те вмів.
Він сидів і думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився, погодившись на керівництво відділом, що йому, мабуть, важко вести відділ і зв'язувати в одне стільки проблем, прагнень, характерів. Коли його призначали, він був значно молодший... І тоді, звичайно, отак міркувати він не міг. Власне, по-іншому почав мислити зовсім недавно. Раніше весь час кудись поривався, кудись поспішав. Ще одна стаття про нього в газеті, ще одна власна публікація, а попереду ще ж звання академіка, а може, й патрона своєї галузі... І тільки недавно почав відчувати, що не дуже того хоче. Ні академіка, ні патрона, коли вперше зрозумів це,— навіть трохи злякався. "Невже, — подумав, — це найвища точка, якої сягнули мої бажання, моє серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, — відзначив про себе. — Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням, здебільшого в подиві, того, що звела своїм розумом і своїми руками, живе роботою. Робота тримає нас на світі. Я й сам помру, а залишу її своїм дітям. Залишу в інституті проблему. Мене не буде, вона житиме. Інші люди житимуть нею. Отже, я щось зробив для них, для суспільства".
Поруч Дмитра Івановича, посхилявшись на металеві бильця сидінь, розмовляли студенти-першокурсники, ті, які поступилися йому місцем. Вони розмовляли голосно, зумисне голосно, щоб привернути увагу сторонніх,— за-пально й гаряче. І Дмитро Іванович мимоволі прислухався.