— Він лікар? — запитав товстун Спіро, коли Павлиш підійшов до них. — А я думав, що він Галаган. Навіть завдання йому дав. Ну гаразд, я побіг далі. Ви йому самі повідомите. Мені треба терміново розшукати Сидорова.
— Ходімо, Славо, — запропонував Бауер, — я тобі по дорозі розповім.
Над головою гримів оркестр, і ніжки рояля трохи здригалися. Навкруги танцювали. Та все ж Павлиш уловив у загальних веселощах якусь чужу нотку. Серед масок з'явилося кілька чоловік, одягнених буденно, діловитих і поспішаючих. Вони розшукували в цьому скопищі людей тих, хто був їм потрібний, шепотіли їм щось, пари розділялися, і ті, з ким вони говорили, швидко покидали коло.
— У Шахті вибух, — промовив Бауер тихо. — Кажуть, нічого страшного, але є обпечені. Оголошення не буде. Свято нехай триває.
— Це далеко?
— Ти не бачив Шахту?
— Я тут перший день.
Біля ліфта зібралося чоловік п'ять-шість. Павлиш відразу зрозумів, що вони про усе знають. Усі зняли маски, і з масками зник безтурботний дух свята. Мушкетери, алхімік, неандерталець у синтетичній шкурі, прекрасна фрейліна забули про те, що вони на карнавалі, забули, як одягнені. Вони були лікарями, вакуумниками, механіками, рятувальниками. А карнавал залишився в минулому. І музика, яка хвилями докочувалася до ліфта, і розмірений шум залу були не більш, ніж тлом у тверезій дійсності…
* * *
Вже під ранок Павлиш стояв біля носилок, винесених з медвідсіку Шахти, і чекав, поки місяцебус розвернеться так, щоб зручніше було занести в нього потерпілих. Крізь прозору стіну куполу світила смугаста Земля, і Павлиш розгледів циклон, що збирається над Тихим океаном. Водій вискочив з кабіни й відсунув задню стінку місяцебуса. За ніч він осунувся.
— Ну і нічка була, — сказав він. — Трьох відправляємо?
— Трьох.
Носилки були накриті надутими чохлами з пластику. Чергові нижнього ярусу Шахти, що отримали важкі опіки, спали. Їх сьогодні ж евакуюють на Землю.
Саліас, щоки якого були покриті рудою щетиною, що виросла за ніч, допоміг Павлишу й водієві навантажити носилки в місяцебус. Він залишався в Шахті, а Павлиш супроводжував потерпілих в Селенопорт.
Тільки за годину Павлиш остаточно звільнився та зміг повернутися у великий тунель міста. Прожектори були вимкнені, і тому повітряні кулі, гірлянди квітів і згаслих ліхтариків, що звисали зі стелі, здавалися чужими, незрозуміло, як потрапили туди. Підлога була всіяна конфетті й обривками серпантину. Подекуди валялися загублені паперові кокошники, напівмаски та зім'ятий мушкетерський капелюх. Самотній робот-прибиральник в розгубленості водив розтрубом у кутку. Йому ще не доводилося бачити такого безладу.
Павлиш підійшов до естради. Кілька годин тому він стояв тут і чекав Марину Кім. Навкруги була безліч людей, а Бауер у чорній сутані танцював із зеленою русалкою…
До ніжки рояля липкою стрічкою була прикріплена записка. На ній великими квадратними літерами було написано: "ГУСАРОВІ ПАВЛИШУ".
Павлиш потягнув записку за куточок. Серце раптом стиснулося, що він міг сюди й не прийти. На листку навкіс бігли квапливі рядки:
"Пробачте, що не змогла підійти вчасно. Мене знайшли. В усьому я винна сама. Прощайте, не шукайте мене. Якщо не забуду, постараюся відшукати вас через два роки. Марина".
Павлиш перечитав записку. Вона була немов з якогось іншого, незрозумілого життя. Попелюшка плаче на сходах. Попелюшка залишає записку, в якій повідомляє, що її наздогнали, і просить її не шукати. Це вписувалося скоріш у якийсь старовинний, обтяжений таємницями ґотичний роман. За відмовою від зустрічі мало ховатися безмовне благання про допомогу, бо викрадачі прекрасної незнайомки стежили за кожним її кроком, тому, побоюючись за долю свого обранця, нещасна дівчина під диктування одноокого негідника писала, обливаючись слізьми, на клаптику паперу. А в цей час обранець…
Павлиш усміхнувся. Романтичні таємниці ростуть на благодатному ґрунті карнавалу. Нісенітниця, нісенітниця…
Повернувшись до Саліаса в кімнату, Павлиш прийняв душ і приліг на диван.
Його розбудило дзеленчання відеофону. Схопившись, Павлиш поглянув на годинник. Восьма двадцять, Саліас так і не повертався. Павлиш увімкнув відеофон. З екрану посміхався Бауер. У відпрасованому мундирі штурмана Далекого флоту, свіжий, поголений, діловитий.
— Ти встиг поспати, Славо? Я тебе не розбудив?
— Години три спав.
— Слухай, Павлишу, я говорив із капітаном. Ми йдемо з вантажем до Епістоли. По судновій ролі ми маємо місце лікаря. Можеш полетіти з нами. Ну як?
— Коли стартуєте?
— Катер іде на стартовий пункт о десятій. Встигнеш?
— Так.
— Ну й чудово. До речі, я вже повідомив диспетчера, що ти летиш з нами судновим лікарем.
— Отже, наша розмова була порожньою формальністю?
— Авжеж.
— Дякую, Глібе.
Павлиш вимкнув відеофон і сів писати записку Саліасу.
ПРОЕКТ-18
Через півроку, повертаючись на Землю, Павлиш застряг на планетоїді Аскор. Туди мала прийти "Прага" з устаткуванням для експедицій, працюючих у системі. Від Аскора "Прага" робила великий стрибок до Землі.
Павлиш сидів на планетоїді третій день. Він усіх уже там знав, і його всі знали. Він ходив у гості, пив чай, провів бесіду про успіхи реанімації та сеанс одночасної гри в шахи, в якому половину партій, на сором Далекого флоту, програв. А "Праги" все не було.
Павлиш помітив за собою дивну особливість. Якщо він приїжджав кудись, де мав провести місяць, то перші двадцять вісім днів пролітали непомітно, два останніх розтягувалися в тужливу вічність. Якщо він потрапляв куди-небудь на рік, то жив нормально одинадцять з половиною місяців. Так і з цією подорожжю. Майже півроку він не думав про дім — ніколи було. А от останній тиждень виявився суцільними тортурами. Очам набридло дивитися на нові чудеса, вухам — слухати пісні далеких світів… Додому, додому, додому!
Павлиш коротав час у буфеті, читаючи безсмертну працю Мак'явеллі "Історія Флоренції" — це була найтовща книга в бібліотеці. Геолог Ніночка за стійкою ліниво мила келихи. У буфеті чергували по черзі.
Планетоїд гойднуло. Блимнули лампи під стелею.
— Хто прилетів? — з боязкою надією запитав Павлиш.
— Місцевий, — відповіла Ніночка. — Вантажівка четвертого класу.