Біла фортеця

Страница 13 из 43

Орхан Памук Феррит

Для здійснення своїх задумів він почав писати нову книжку. З моїх розповідей Ходжа чув про загибель ацтеків, я переказував йому спогади Кортеса, пам'ятав він також історію про малолітнього короля, якого посадили на палю, бо той нехтував наукою. Всі ці історії мали багато спільного, адже розповідали про безсоромних негідників, які знущалися з невинних і зброєю чи оманою підкорювали простий люд упродовж довгого часу. Ходжа працював за зачиненими дверима, ховаючи від мене написане. Я здогадувався, що він навмисне дратує мене, чекаючи, поки я, знеможений цікавістю, почну розпитувати. Та туга за батьківщиною, яка навалилася на мене в той час, знесилила мене настільки, що я не міг почувати нічого, окрім ненависті до свого двійника. Я легко міг заглушити ті свої зародки цікавості й виглядав незворушним до наслідків його наполегливої праці, його писанини, яка народжувалася з прочитаних вицвілих книг, придбаних за копійки, та моїх оповідей. Так, я з насолодою спостерігав, як Ходжа поступово, день у день втрачав певність у собі, а згодом і в написаному.

Він піднімався до своєї кімнати, що слугувала йому кабінетом, сідав за стіл, зроблений на моє замовлення, і намагався писати, однак спромагався лише на думки. Я здогадувався, що він не зможе писати, ні, я знав це. Я знав, що йому забракне сміливості писати, не поділившись зі мною своїми міркуваннями, ідеями. Насправді він прагнув вивідати не лише мої думки, які ніби й зневажав, а й міркування всіх тих, хто навчав мене, хто збагатив мене знаннями. Цікаво, якою б була їх реакція? Саме це питання непокоїло його, однак він не наважувався спитати. Скільки я чекав, поки він кине до ніг свою гординю й звернеться до мене. Та він уперто мовчав. Я не знав, чи закінчив Ходжа свою книжку, та через деякий час він знову заладив свою пісню про невігласів. Найперше, чим треба займатися, — це наукою, і він не розумів, чому навколо стільки дурнів, які не можуть цього осягнути! Мені здавалося, що це відчай навіює на нього такі думки, адже двір мовчав і не надходило жодних з очікуваних знаків уваги. Час збігав, падишах дорослішав, та від цього не було користі.

Нарешті, коли головним візиром став Кьопрюлю Мехмед-паша, Ходжа дістав обіцяний наділ землі, з правом вибору місця. Так він отримав можливість користуватися прибутком з двох млинів, які стояли неподалік від Гебзе, та двох недалеких селищ. Ми поїхали до Гезбе, як почався збір урожаю. Пощастило зняти той будинок, у якому раніше доводилося жити, проводячи тут літо. Ходжа, мабуть, забув дні минувшини, забув і про стіл, на який він дивився з неприхованою ненавистю, щойно я приніс його від столяра. Здавалося, що з будинком постаріли й стали нікчемними наші спогади, і вже не було сенсу звертатися до них. Крім того, Ходжа став ще дратівливішим, тож не мав і снаги зупинятися на них. Під час попередніх візитів до своїх селищ він дізнався, який прибуток за минулі роки отримував колишній господар, а провівши деякі математичні операції, заявив, що знайшов простіший та раціональніший спосіб ведення підрахунків прибутку від землі, ніж це робив його попередник Ахмет-паша.

Однак його чергові дослідження мало втішали, він розумів, що користі з них ніякої. У роздумах Ходжа проводив увесь свій час, до пізньої години засиджувався в садку, не відриваючи очей від зоряного неба, і в ньому з новою силою запалала пристрасть до астрономії. Цього разу я теж заохочував його, сподіваючись, що він досягне успіхів у своїх дослідженнях, одначе він не мав наміру вдосконалювати знання, здійснюючи спостереження. Ходжа зібрав у своєму будинку найкмітливіших хлопців села, через знайомих запросив перспективних та розумних юнаків з Гезбе, а мене відправив до Стамбула, щоб я привіз модель всесвіту. Він полагодив її: змастив частини, почистив дзвоники й поставив у садку, а одного вечора, окрилений надією та ентузіазмом, які черпав невідомо звідки, прочитав лекцію про будову всесвіту, точнісінько так, як робив це декілька років тому у присутності паші, а потім султанчика. Однак його інтерес до астрономії щез, коли слухачі розійшлися, не відчуваючи потреби запитати бодай щось після прослуханої лекції, щезла й остання надія, коли на ранок біля дверей свого дому ми знайшли обшіптане молитвами овече серце, з якого юшилась ще тепла кров.

Чергова поразка не підірвала його духу, Ходжа сказав, що, звісно, тутешнім молодикам не зрозуміти ідеї обертання Землі та зірок, мало того, зараз, у такому юному віці, ще не час їм пізнати науку, це заняття для тих, хто ввійшов у вік зрілості, а ми тут марнуємо час чи, можливо, втрачаємо шанс заради кількох курушів, які перепадуть нам після збору врожаю. Тож ми впорядкували свої справи, призначили за головного юнака, який здавався нам найрозумнішим, і швидко повернулися до Стамбула.

Наступні три роки виявилися найважчими у нашому житті. Кожний новий день, місяць, кожен сезон здавався маруднішим за попередній, це пригнічувало й дратувало. З відчаєм ми зустрічали черговий день, що приносив лише тугу й викликав неспокій. Як і раніше, Ходжу інколи кликали до двору, зверталися за тлумаченням якоїсь незначної події, по четвергах він, як завжди, зустрічався зі своїми колегами, значно рідше бачився зі своїми учнями і знову їх лупцював, лаявся, відмовляючи, хоча вже й не так категорично, свахам, які не втрачали надії одружити його; був змушений слухати музику, яку вже, як сам зізнавався, не терпів, щоб проводити час із жінками. Його знову охоплювала ненависть, коли він говорив про невігласів, і знову він зачинявся у кімнаті, гнівно гортаючи сторінки книжок, які давно набридли, а потім годинами про щось думав, втупивши погляд у стелю.

Ходжа ще більше хвилювався, коли дізнавався від своїх колег з муваккітхане про успіхи Кьопрюлю Мехмед-паші. Розповідаючи мені про перемоги флоту над венеціанцями, про відвоювання островів Бозджа та Лемнос чи придушення повстання Абаза Хасан-паші, він зауважував, що це їхні останні перемоги, які можна порівняти з потугами пришелепуватого каліки, що марно намагається видряпатися із трясовини. Ходжа ніби передчував, що на нас чатує лихо, яке прийде на зміну монотонним будням. До того ж, у Ходжі не вистачало наполегливості й віри, щоб мати справу з тим, що він називав наукою: він не мав терпіння займатися чимось новим упродовж тижня, тому швидко згадував про невігласів і забував про все на світі. Чи варто було гризти себе зсередини думками про них? Заради чого цей гнів? Може, тому, що зовсім недавно йому вдалося вирізнитися з числа цих телепнів, а тепер Ходжі бракувало духу зібрати всю волю в кулак, щоб наполегливо займатися наукою?