— Давайте вже спати.— Повела по хаті щасливими очима, усміхнулася зніяковіло: — Оце аж не віриться, що ми усі дома.
Спала не спала — схопилась удосвіта. Розклепив повіки Васильович, а жінка уже одягається. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспі.
— Куди так рано? — запитав пошепки, щоб не розбудити сина.
— Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!
Хотів сказати Васильович: не смій, хай самі приведуть, та й роздумав. Мовив тільки невдоволено:
— Не могла трохи пізніше.
— А ти спи, старий, спи,— снується ласкавою ниточкою голос Данилівни.— Я одна нога там, а друга тут...
Та Васильовичу вже не до сну. Приїзд дружини і сина сколихнув у ньому оту застояну нехіть, ту байдужість, що володіла ним, вважай, повний місяць. Ще учора на запитання Йвана: "Що думаєш, брате, робити?!" — відповів роздратовано, що він нічого не думає. А що Йван не відставав, намовляв до колгоспу, Микола і зовсім од нього відсів. Іван пішов трохи ображений, а Миколі стало ще важче: не знав, що його й робити.
Звівся, бо вже й не лежалося. Лампу не став світити, щоб не розбуркати сина,— вдівався в пітьмі. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвір.
Розпарене зі сну тіло так і обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висіло над головою, зараз же воно піднялося високо вгору, всіялося зорями. Зірки переливалися ясно і чітко, мовби на них хто дмухнув і вони спалахнули всі враз, а не одна по одній. Місяць давно уже зайшов, і коли б не сніги, довкола зовсім було б темно, а так — ні світання, ні присмерок. Засипані снігом, дрімали будівлі, завмерли високі, посаджені од вулиці тополі, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.
Тихо, німо, не стукне, не грюкне,— Васильовичу аж не по собі од тієї цвинтарної тиші. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, поліз за кисетом.
Але ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та • й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.
Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений — враз заспокоювався. Сердитий — одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей,— міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку — одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.
Зараз же од стайні — ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м'яка і податлива, наповнена живими істотами,— а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.
Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір — і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла своїй мазаниці. І ще ніколи не бачив її такою лихою Васильович.
— Та бодай же їм руки-ноги покорчило!
— Кого цс ти?
— Та отих окаянних, що до худоби приставлені!.. Чи в них зроду-віку корів у самих не було, чи серця в грудях немає? Вони ж їм ні їстоньки, ні питоньки на ніч не дали!.. Стоять, бідолашні, ревуть, аж серце заходиться...
— Ото такі хазяїни — язиками тільки молоти! — похмуро Васильович.
— А гною — так, їй-бо, по коліна! — розказувала далі дружина.— Ляже яка — по вуха в гною... Та чи в них уже й жалю немає?
— Який там жаль!.. Корови ж не їхні — розкуркулених! От якби її корову туди поставили — тричі на ніч навідувалася б...
— Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли — так на людський голос всі кинулись...
— Так вони тобі й оддали?
— Та хто б там оддав, коли нікого немає!.. Хоч запали. Васильович тільки головою похитав: отакі хазяїни, трясця
їхній матері!
І відразу ж — ножем гострим у серце: "Це ж і мої коненята там подихають!.."
Схопив був кожуха і шапку натягнув був на голову, та у дверях і став: "Ні, не піду!.. Самі узяли, хай самі й приводять!"
Данилівна ж теж не находила місця. Щось їй муляло, щось не давало спокою: то до печі підійде, то у вікно загляне, аж поки Васильович поцікавився:
— Що це тобі наче шпичку встромили?
Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:
— Старий, я таки, мабуть, піду.
— Куди? — здивувався Васильович.
— Та до корівок... От стоїть мені той рев у душі...
— А без тебе там не обійдуться?
— Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.
— Про мене,— махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:
— Я швиденько, старий.
— Про мене...— байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови — коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.
— А ти знаєш, хто у них біля корів?
— Хто?
— Федора!
— Федора? Іванова?
— Атож.
— Ну й ну! — аж покрутив головою Васильович.— То ж недаром корови так мітингують!
— Я її вже совістила, совістила,— переживала нещодавню сварку Данилівна.— Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..
— Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною...
— А тоді й сказала: "От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!.."
— То й що: помогло?
— Та де.. Ні стиду, ні сраму!.. "Як тобі,— каже,— куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!" То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла...