Біль і гнів

Страница 305 из 310

Димаров Анатолий

Управились. Впоралися.

Палац стояв, мов картинка, палац блищав вимитими старанно вікнами, світив цегляними високими стінами, підіймався стрімко угору червоним готичним дахом. Палац наче був шматочком самої Великонімеччини, живцем перенесений в український степ,— перша ластівка вищої культури, форпост "нового порядку",— взірець для майбутнього. Гайдук так і сказав, підносячи ключі оберегові Крюгерові, і той, усміхнувшись прихильно, ще й руку потиснув, ще й паном назвав, прізвища Гайдукового, однак, не згадавши, хоч як морщив високого лоба, та Гайдука те не образило навіть. Гайдукові з цим паном не жити: ось зустрінеться з Віллі, і все вирішиться. Віллі вже став йому снитись. Віллі, який мусить згадати свою обіцянку: висмикнути камрада із цього болота. Забрати в Полтаву, в Хоролівку навіть, лиш би не тут, серед оцих гречкосіїв, до роду яких він мав нещастя належати.

До того ж іще одна удача привалила до рук Гайдукові. Сама привалила — не ворухнув навіть пальцем: неабияка гирка на оті ж майбутні ваги, що їх триматиме Віллі, зважуючи Гайдукову долю подальшу.

Тетяна Світлична. Учителька.

Коли Гоша прибіг серед ночі й сказав, що впіймали учительку (упізнав Світличну Санько, та й не міг не впізнати, бо він же і вчився у неї), коли Гоша доповів, кого він затримав на вулиці, Гайдук зірвався, як опечений. Одягався поспіхом, хапав мундир, пістолет, а в самого аж руки тремтіли од радості: отаке везіння! Сама впіймалася пташка!

— Як упіймав? — спитав уже на вулиці: мело, аж у очі ліпило, за крок нічого не було видно, снігу — вище колін.

— Упіймав! Од Гоші ніщо не уйдьоть! — хвастовито відповів Гоша.

— Замкнули?

— Так точно!

— Хто стереже?

— Санько!

— Знайшов кого ставити! — аж вилаявся Гайдук: пригадав, як того разу втекла Тетяна з управи.

Не витримав — сам спустився донизу. Одіпхнув Санька, що чатував коло дверей, простягнув руку до Гоші:

— Ключі!

Довго тикав ключем, поки Гоша насмілився йому зауважити:

— Не той ключик, начальнику!

Аж тепер узяв себе в руки. Одімкнув, зайшов до холодної зовнішньо спокійний та незворушливий. Наче Світлична й не тікала нікуди. Мов просиділа отут оці кілька місяців, забута всіма, і він оце лише зараз згадав про її існування.

— Ну, здрастуйте! — привітавсь, іронічно.— Що ж це ви: хоча б повідомили, що зібрались провідати! Ми б вас зустріли як слід. Приміщення хоча б натопили.— Бо холод стояз ще більший, аніж надворі. Світличну як увели, обліплену снігом, так у снігу тому й сиділа: біла, як мрець, тільки обличчя застигло чорніло.

— А синка де ж поділи?

Не ворухнулась, не зблимнула навіть. Дивилася застигло у вкриту інеєм стіну, і коли б не пара з вуст, можна було б подумати, що вона вже й не дихає.

— Ведіть до мене! — скомандував тоді Гайдук: холод став підбиратися й до нього, хоч був у кожушку та валянках.— Та сніг із неї струсіть! — Не вистачало іще, щоб там наслідила!

Піднявся до кабінету — приємно війнуло теплом. Намацав лампу, запалив, поставив так, щоб світло падало на затриману, роздягнувся, сів у крісло. "Піймалась!" — аж дзвеніло у ньому. Думав про те, як зрадіють отам, у районі, а то, гляди, і в Полтаві: сестра ж самого Світличного, керівника невловимої банди, од якої вже не в одного коменданта посивіли скроні. Там ешелон пустили під укіс, там зерна склад спалили, там розгромили військову колону,— налетять, ужалять, як оси, та й щезнуть безслідно, щоб через якийсь час чортзна-де й появитися. І хоч Хоролівський район чомусь обходили і в селах довколишніх було тихо та мирно, Гайдук не раз просинався ночами, тривожно у тишу вслухаючись: вчувався йому гарячий тупіт копит, брязкіт нещадної зброї...

А тут — упіймалася! Сама в руки прийшла! І знає ж, знає напевне, де її брат! Може, по його завданню і ходила... Ну що ж, поговоримо. Поговорим, голубонько!..

Та розмови не вийшло: Тетяна сиділа з таким обличчям застиглим, з таким видом відсутнім, наче й не бачила Гайдука. Не чула, глуха до всіх умовлянь та погроз, коли ж Гайдук врешті не витримав — ударив навідмаш по обличчю,— вона навіть не спробувала витерти кров.

І Гайдук зрозумів, що не вирве з неї жодного слова. Знав, уже стрічався з такими.

Потер руку, якою ударив, дістав сигарету. Закурив. Заспокоївся.

— Що ж, не хочеш себе вести по-людському, доведеться тебе передати в район. У гестапо. Там уже давно тобою цікавляться.

І тепер не здригнулося обличчя Тетяни.

Гукнув Гошу, наказав одвести назад, до холодної. "Хай погріється!" — пригадав обкидані інеєм стіни. Сам же пішов на другу половину управи, до телефону. Довго крутив ручку "бандури", розбуркуючи заспану телефоністку, зажадав, щоб його негайно зв'язали з гестапо.

— Кабінет начальника не відповідає!

— Дзвоніть на квартиру!.. Та ворушіться, біс вас візьми! Як і сподівався, начальник і слова не сказав, що Гайдук

наважився його розбудити. Почувши прізвище Світличної, наказав негайно доставити її в район.

— Забезпечте надійну охорону!

— Яволь! — одгукнувся Гайдук: вирішив, що повезе її сам. Не довірив би жодному з своїх поліцаїв. Бо тепер у руках цієї вчительки була і його доля. Не витримає, видасть брата — і його зірка знову зійде на небосхилі німецької розвідки.

Мовчала й там, у гестапо. І слова не видушили. Привезли десь за тиждень до Тарасівки — вішати. На площі, перед управою, на спеціально спорудженій шибениці. Стояла на табуретці з тим же обличчям закам'янілим (тільки камінь зміг би оті всі муки й витримати), стояла і наче не бачила дошки з єдиним словом: "Бандитка", що важко висіла на грудях. Дивилася кудись в далечінь, поверх людських голів — так жагуче, так невідривно, мов сподівалася ось зараз, в останню хвилину свою побачити те єдине, заради чого досі й жила. А коли прочитали вирок і накинули на шию петлю, вона мов лише оце зараз побачила людей: аж рвонулася до них, аж похитнулась і закричала щосили:

— Передайте Андрійкові!.. Передайте Андрійкові!..

А що передати, люди так і не взнали: Гоша гикнув, підскочив, вибив з-під Тетяниних ніг табуретку...

І висіла Тетяна цілісінький тиждень: час, що потрібний був Богові для створення світу. Потім німці дозволили її зняти. Гайдук наказав поліцаям, і ті, обрізавши мотуз (петля прикипіла до шиї — не розв'яжеш, хоч пальці ламай!), поклали на сани задубіле тіло вчительки та й одвезли за село, до глинища, куди тарасівці скидали дохлу худобу, та й укинули до нього Тетяну...