Управились. Впоралися.
Палац стояв, мов картинка, палац блищав вимитими старанно вікнами, світив цегляними високими стінами, підіймався стрімко угору червоним готичним дахом. Палац наче був шматочком самої Великонімеччини, живцем перенесений в український степ,— перша ластівка вищої культури, форпост "нового порядку",— взірець для майбутнього. Гайдук так і сказав, підносячи ключі оберегові Крюгерові, і той, усміхнувшись прихильно, ще й руку потиснув, ще й паном назвав, прізвища Гайдукового, однак, не згадавши, хоч як морщив високого лоба, та Гайдука те не образило навіть. Гайдукові з цим паном не жити: ось зустрінеться з Віллі, і все вирішиться. Віллі вже став йому снитись. Віллі, який мусить згадати свою обіцянку: висмикнути камрада із цього болота. Забрати в Полтаву, в Хоролівку навіть, лиш би не тут, серед оцих гречкосіїв, до роду яких він мав нещастя належати.
До того ж іще одна удача привалила до рук Гайдукові. Сама привалила — не ворухнув навіть пальцем: неабияка гирка на оті ж майбутні ваги, що їх триматиме Віллі, зважуючи Гайдукову долю подальшу.
Тетяна Світлична. Учителька.
Коли Гоша прибіг серед ночі й сказав, що впіймали учительку (упізнав Світличну Санько, та й не міг не впізнати, бо він же і вчився у неї), коли Гоша доповів, кого він затримав на вулиці, Гайдук зірвався, як опечений. Одягався поспіхом, хапав мундир, пістолет, а в самого аж руки тремтіли од радості: отаке везіння! Сама впіймалася пташка!
— Як упіймав? — спитав уже на вулиці: мело, аж у очі ліпило, за крок нічого не було видно, снігу — вище колін.
— Упіймав! Од Гоші ніщо не уйдьоть! — хвастовито відповів Гоша.
— Замкнули?
— Так точно!
— Хто стереже?
— Санько!
— Знайшов кого ставити! — аж вилаявся Гайдук: пригадав, як того разу втекла Тетяна з управи.
Не витримав — сам спустився донизу. Одіпхнув Санька, що чатував коло дверей, простягнув руку до Гоші:
— Ключі!
Довго тикав ключем, поки Гоша насмілився йому зауважити:
— Не той ключик, начальнику!
Аж тепер узяв себе в руки. Одімкнув, зайшов до холодної зовнішньо спокійний та незворушливий. Наче Світлична й не тікала нікуди. Мов просиділа отут оці кілька місяців, забута всіма, і він оце лише зараз згадав про її існування.
— Ну, здрастуйте! — привітавсь, іронічно.— Що ж це ви: хоча б повідомили, що зібрались провідати! Ми б вас зустріли як слід. Приміщення хоча б натопили.— Бо холод стояз ще більший, аніж надворі. Світличну як увели, обліплену снігом, так у снігу тому й сиділа: біла, як мрець, тільки обличчя застигло чорніло.
— А синка де ж поділи?
Не ворухнулась, не зблимнула навіть. Дивилася застигло у вкриту інеєм стіну, і коли б не пара з вуст, можна було б подумати, що вона вже й не дихає.
— Ведіть до мене! — скомандував тоді Гайдук: холод став підбиратися й до нього, хоч був у кожушку та валянках.— Та сніг із неї струсіть! — Не вистачало іще, щоб там наслідила!
Піднявся до кабінету — приємно війнуло теплом. Намацав лампу, запалив, поставив так, щоб світло падало на затриману, роздягнувся, сів у крісло. "Піймалась!" — аж дзвеніло у ньому. Думав про те, як зрадіють отам, у районі, а то, гляди, і в Полтаві: сестра ж самого Світличного, керівника невловимої банди, од якої вже не в одного коменданта посивіли скроні. Там ешелон пустили під укіс, там зерна склад спалили, там розгромили військову колону,— налетять, ужалять, як оси, та й щезнуть безслідно, щоб через якийсь час чортзна-де й появитися. І хоч Хоролівський район чомусь обходили і в селах довколишніх було тихо та мирно, Гайдук не раз просинався ночами, тривожно у тишу вслухаючись: вчувався йому гарячий тупіт копит, брязкіт нещадної зброї...
А тут — упіймалася! Сама в руки прийшла! І знає ж, знає напевне, де її брат! Може, по його завданню і ходила... Ну що ж, поговоримо. Поговорим, голубонько!..
Та розмови не вийшло: Тетяна сиділа з таким обличчям застиглим, з таким видом відсутнім, наче й не бачила Гайдука. Не чула, глуха до всіх умовлянь та погроз, коли ж Гайдук врешті не витримав — ударив навідмаш по обличчю,— вона навіть не спробувала витерти кров.
І Гайдук зрозумів, що не вирве з неї жодного слова. Знав, уже стрічався з такими.
Потер руку, якою ударив, дістав сигарету. Закурив. Заспокоївся.
— Що ж, не хочеш себе вести по-людському, доведеться тебе передати в район. У гестапо. Там уже давно тобою цікавляться.
І тепер не здригнулося обличчя Тетяни.
Гукнув Гошу, наказав одвести назад, до холодної. "Хай погріється!" — пригадав обкидані інеєм стіни. Сам же пішов на другу половину управи, до телефону. Довго крутив ручку "бандури", розбуркуючи заспану телефоністку, зажадав, щоб його негайно зв'язали з гестапо.
— Кабінет начальника не відповідає!
— Дзвоніть на квартиру!.. Та ворушіться, біс вас візьми! Як і сподівався, начальник і слова не сказав, що Гайдук
наважився його розбудити. Почувши прізвище Світличної, наказав негайно доставити її в район.
— Забезпечте надійну охорону!
— Яволь! — одгукнувся Гайдук: вирішив, що повезе її сам. Не довірив би жодному з своїх поліцаїв. Бо тепер у руках цієї вчительки була і його доля. Не витримає, видасть брата — і його зірка знову зійде на небосхилі німецької розвідки.
Мовчала й там, у гестапо. І слова не видушили. Привезли десь за тиждень до Тарасівки — вішати. На площі, перед управою, на спеціально спорудженій шибениці. Стояла на табуретці з тим же обличчям закам'янілим (тільки камінь зміг би оті всі муки й витримати), стояла і наче не бачила дошки з єдиним словом: "Бандитка", що важко висіла на грудях. Дивилася кудись в далечінь, поверх людських голів — так жагуче, так невідривно, мов сподівалася ось зараз, в останню хвилину свою побачити те єдине, заради чого досі й жила. А коли прочитали вирок і накинули на шию петлю, вона мов лише оце зараз побачила людей: аж рвонулася до них, аж похитнулась і закричала щосили:
— Передайте Андрійкові!.. Передайте Андрійкові!..
А що передати, люди так і не взнали: Гоша гикнув, підскочив, вибив з-під Тетяниних ніг табуретку...
І висіла Тетяна цілісінький тиждень: час, що потрібний був Богові для створення світу. Потім німці дозволили її зняти. Гайдук наказав поліцаям, і ті, обрізавши мотуз (петля прикипіла до шиї — не розв'яжеш, хоч пальці ламай!), поклали на сани задубіле тіло вчительки та й одвезли за село, до глинища, куди тарасівці скидали дохлу худобу, та й укинули до нього Тетяну...