Отакі тепер статки!
Після жнив пробували ходити по колоски. Самим було ніколи: той чортів маєток і душу вимотував,— налаштовували дітей. Вішали торби на плечі, наказували:
"Ти ж, Васильку, іди туди, де ярок. Я там жала, то навмисне колоски там лишала".
Діти раді, у поле — пташиною зграєю. А увечері розходилися дто хатах опухлі од сліз: поліцаї перейняли й повитрушували зібране. Ще й кількох, що хотіли втекти, побили.
Васильович ходив тоді лаятися з Гайдуком: це що ж, хай гниє, аби лише людям не дісталося!
— Хай гниє! А красти відучимо!
І поліцаям наказ: ще хоч раз кого побачать у полі з торбою — стріляти!
Вимерло поле. І колоски погнили. Під час осінніх обложних дощів, що як зарядили у вересні, то й лили до перших морозів. Промочили землю, аж чавкотіла, перетворили в суцільне болото, і німцям, хоч-не-хоч, довелося роботи в маєтку тимчасово прининити: все розкисло, розмокло, не трималося купи. Ходив туди тільки щодня Данько Бородай: запам'ятав німецьку науку — не головою, посіченою спиною. Рубці довіку носитиме. Та Гайдук час од часу навідувався: перевірити, чи все ціле, чи на місці усе. І чим довше лили дощі, тим більше нервував: бачив маєток уже збудованим і німецьку прихильність до себе, що був її втратив, і ще одну зустріч із старим камрадом OTTO, який обов'язково приїде на новосілля до нового поміщика. Приїде і забере його, Гайдука, знову в район, а то й в область. Від оцих когутів подалі: ненавидів їх іноді так, що аж за горло хапало.
А тут іще чутка про якийсь невловимий загін, що гасає по області: сьогодні тут, завтра — там, розорили конезавод, спалили залізничну станцію і три ешелони з військовою технікою, розгромили постерунків з десяток,— вриваються серед білого дня, звалюються, як грім на голову, не милують, кажуть, нікого: ні поліцаїв, ні старост, а німців захоплять — теж на той світ спроваджують. Гайдук спершу не вірив, відмахувався зневажлива брехня, вигадка чергова більшовицьких недобитків, а потім виявилось, що не така вже й брехня,— зібрали в районі начальників усіх постерунків і попередили, щоб були особливо пильними, бо отой невловимий загін таки є і його поки що не вдається знешкодити. Тож усіх поліцаїв перевести на казармове становище, постерунки обладнати для тривалого опору, на випадок, якщо ота банда заскочить у село. Захід, звісно, тимчасовий, банда невдовзі буде знешкоджена, але поки що треба постерегтися. Повернувшись, Гайдук наказав поліцаям перебратися всім до одного в управу, виставити два кулемети у вікнах, наготувати гранати. Перебрався до поліцаїв і сам, ще й Приходькові запропонував ночувати в управі, але Васильович відмовився: захворіла дружина, і він не хоче лишати її одну. "Ну, як знаєте! — сказав Гайдук роздратовано.— Я вас попередив, а там діло ваше".
А у Васильовича на серці аж тьохнуло: невже Ганжа і Світличний? І він знову став ждати нічних гостей, ждати і раз по раз підхоплюватись та підбігать до вікна: здавалося щоразу, що то не дощ хлюпоче, а чиїсь обережні кроки.
Та як не виглядав, як не стеріг, а таки проґавив: повернувся якось із управи геть вимотаний, ледь до постелі доліз, не схотів навіть вечеряти, та й заснув кам'яним отим сном, що хоч із гармати над вухом стріляй. І довго не міг розшолопати, навіщо його будить Данилівна.
— Та проснися, старий!
— Га?.. Що?..
— У вікно хтось шкребеться!
Аж тоді схопився, підбіг до вікна: і справді, чиїсь пальці по той бік по шибі — тук-тук — обережно.
— Ти ж спитай — хто,— Данилівна тривожно у спину. Махнув тільки рукою. Вискочив у сіни, притуливсь до
дверей (серце гупає — мало не вискочить).
— Хто?
— Свої. Одчиніть...— по той бік тихенько. Ганжа!
— Зараз... Зараз...— А пальці ніяк не могли намацати засув. Врешті знайшов, рвонув, одчинив широко двері.
— Сам удома? — спитав його в сінях Ганжа: віяло од нього сирістю й холодом, реміняччям намоклим.
— Сам, сам... Та заходь же до хати! — Не помічав, що стоїть на порозі, заважає зайти. Згадав, що двері надвірні полишив одчинені, кинувся, щоб замкнути, але Ганжа зупинив:
— Облиш, там хлопці у мене.
— Та клич же і їх: хай хоч трохи обсохнуть!
— Нічого, вони в мене звичні,— мов аж усміхнувся Ганжа. Ступив до хати, привітався у темряву: — Добривечір вам! — Хоч давно була ніч.— Давненько ж я у вас не був.
Данилівна, яка теж підхопилася з постелі, аж охнула, почувши голос Ганжі. Метнулася до мисника — по сірники,— Ганжа зупинив: треба ж вікна завісити, щоб поліцай який не заглянув.
— Ходять вулицями?
— Та ходять, бодай їх болячка вхопила! — озвалась Данилівна. Васильович мовчки завішував вікна.
— Гайдук тепер начальником? — Бач, і це знав.
— Гайдук... Івасюта забіг...
/ — Забіг,— повторив Ганжа. І знову вчувся якийсь усміх у його голосі.
Засвітили. Не бликун — лампу. Трохи ще гасу лишилося. Данилівна протерла скло, викрутила ґніт — ясне світло так і омило мокру постать Ганжі, в плащі німецькому, чорному.
— Скиньте хоч верхнє! — вже од печі Данилівна.
— Скину,— Ганжа зняв плащ, недбало кинув на лаву. Був у мундирі німецькому ладному, тільки й того, що без хрестів та погонів, а на командирському, вже нашому, ременеві, з п'ятикутною зіркою на пряжці,— жовта нова-новісінька кобура. Перехопив погляд Приходька, всміхнувся у вуса: — Не впізнаєш? — І пояснив: — Ми тепер на повному німецькому утриманні. Німець нас і зодягає, й годує. Ще й зброю дає,— торкнувся долонею кобури.— А ви не запалюйте! — до Данилівни, яка вже й солому у піч запихала.
— Та розігріти ж хоч трохи!
— Нічого, і холодним поїмо. А то ще поліцаї нанюхають.— Сів на лаву, до лампи ближче, дістав кисет, поліз досередини.— От же погода: і тютюн к бісу одсирів!
— То я дам свого! — Васильович метнувся до піджака, дістав цілу пригорщу і, поки Ганжа лаштував цигарку, не спускав погляду з гостя.
Він таки дуже змінився: поголене лице якесь аж чуже — чи не од того німецького одягу? І голова геть посивіла. (А була ж як крило ворона: до п'ятдесяти — жодної волосини срібної). Видно, таки не з медом було чоловікові весь оцей час.
Наслинивши цигарку, Ганжа рипнувся був вийти у сіни (бач, не забув, що хазяйка не терпіла тютюнового диму), але Данилівна його аж за рукав ухопила: