Вольга. Вольга, муттср Вольга. Вольга. Вольга, Русланд флюс!..
"Хох!.. Хох!.. Хох!.."
"Ну, заждіть, їдрі вашу в корінь!.."
Риссю, риссю — аж сльозяться очі од вітру!..
Коні вже переходять у галоп, їм наче передається нетерпеливість Світличного: "Не жени так, бійців розгубимо!" — стримує його Ганжа, порівнявшись. Притримує коня, пропускає колону: ніхто не одстав? Пропливають, гойдаючись у сідлах, зброєю тихо побрязкуючи, старанно тримаючи стрій: далася-таки юнаки люта школа Світличного, що аж голос зривав, майбутніх кіннотників вишколюючи. До крові, до сліз, до сьомого поту. До синяків — завбільшки з тарілку, поки навчились не падати...
З горба на горб, з долини в долину, аж поки Світличний осаджує різко жеребця, і кон', розпалені, налазять один на одного, форкають збуджено, рзуть повіддя з рук Колона враз змішалася, збилась докупи, але не на партизанів дивився зараз Світличний, а донизу, вперед, де, мов на долоні, висвітлена рясними вогнями, лежала залізнична станція.
— Бач, як світять!
— Не бояться!
— А чого їм боятися?
І Світличний дивиться, дивиться так, мов бачить уперше. Мов не був отут позавчора, у бур'яні ховаючись, і оце вперше побачив і одноповерховий станційний будинок, високу водонапірну башту поруч із коліями, до якої саме підповзав паровоз, тягнучи за собою довгу нитку вагонів, і спресоване сіно, складене в довжелезні штабелі,— там, освітлена лампою, похитувалася фігурка вартового,— а колючих дротів, що ними обнесено сіно, звідси не видно, то вже хлопці намацають, коли підповзуть.
— Почнемо? — під'їжджає Ганжа до Світличного.
— Давай — кива йому той і підносить до очей годинник, поцяцькований цифрами, що світяться в темряві— В одинадцять нуль-нуль був щоб на місці!
Звірили годинники. Потім Ганжа обертається до партизанів, тихо командує: — Ану, хлопці, хто зі мною — сюди.— Кіннотники мають перебратися по той бік залізниці, щоб ударити з тилу.
— Починайте ж тільки, як ми почнемо,— нагадує ще раз Світличний.
— Та пам'ятаю... Ну, ні пуху тобі ні пера! — Розвернув коня, і невеличкий загін розтанув у темряві.
Тоді Світличний з жалем злазить з коня: все на світі оддав би, аби тільки атакувати станцію в кінному строю! Помчати навально донизу, щоб тільки тупіт шалений та свист у вухах... Ех, і померти б не жалко!.. Світличний похмуро стрибає на землю, оддає коноводові повід:
— Донизу женіть. Та глядіть: розбіжаться — шкури поспускаю з усіх! — І, провівши очима табун, повертається до спішених партизанів: — А що, хлопці, помацаємо, з чим німці кашу їдять?
— Помацаєм! ,
— Тоді всі — за мною! ' І повів партизанів донизу.
КОЛИ б хто сказав Тетяні раніше, що після всього цього ще можна жити на світі, вона'не повірила б. Ходити, дихати, їсти, чути й бачити — з обірваним серцем. І ненавидіти себе за те, що дихає і їсть, відчуває голод і спрагу, за дрімоту, за сон, за утому,— щохвилини здавалося Тетяні, що вона весь час зраджує. Зраджує кожним словом; кожним рухом своїм,— тим, що живе, а не лежить у могилі. "Господи, та що ж це таке?! — мало не кричала вона, беручи до рук ложку— Та що ж я роблю?!" І в ложці, бувало, збиралося більше сліз, аніж страви.
Але сльози приходили рідко. Сухими гарячими очима дивилася Тетяна на світ і нічого не бачила. Весь її зір був утуплений у той жахний день, за яким усе зупинилося. Заніміло, застигло, закам'яніло, скуте відчаєм, мов кригою, і хай гріють із неба хоч тисячі сонць — не розтоплять!
Коли б вона знала, того ранку проснувшись, що несе їй цей день, вона і секунди не сиділа б на хуторі. Ухопила б Івася за руку, підняла б їх усіх, побігла б щодуху, отак, у чому була, в чому зірвалася, аби тільки встигнути, аби лиш подалі, аби вони всі уціліли... А тепер уже пізно. Пізно, пізно, пізно — ще жодне слово, відколи Тетяна й на світ народилася, не несло в собі стільки безнадії гнітючої. Вона аж гнулася, аж ламалася, і стогнала, і кусала вуста.
І знову поверталася думками в той день. Гнала себе на тортури, на вогнище, до Ивасевого перекошеного од болю обличчя, до різкого сплеску його крику, до нестерпно болючого спалаху крові на синовім тілі...
Іноді Тетяні починало здаватися, що вона марить. Що ось зараз, в цю мить, розплющить по-справжньому очі — й отой увесь жах щезне, зникне безслідно, мов сон важкий, од якого серце ячить і зривається в безвість...
Але той день стояв перед нею — в усій своїй жахливій реальності...
І те, як вона проснулася радісна, бо вчора їй уперше вдалося нагодувати Олеся. Хлопчину, тяжко пораненого в груди. Це вже був другий, після Степана, поранений, і теж — у груди.
Його привезли тиждень тому, і весь оцей тиждень він не приходив до пам'яті. І вони день і ніч були коло нього. Разом з лікарем, який сам од утоми ледь тримався на єдиній своїй нозі. Протискався на милицях у вузький отвір "шпиталю", опускався біля пораненого, брав його руку з набухлими жилами і довго тримав прислухаючись. А Неля-Галя-Тетяна — хто саме чергував — не спускали із нього очікувального погляду.
— Будемо надіятись,— казав щоразу Микола Петрович. І обережно одпускав руку пораненого. Так обережно, мов була вона в нього із скла і могла щомиті розсипатись на друзки.
А вчора Олесь врешті отямився. Лежав непорушний, обмотаний бинтами, лише обличчя чорніло пережитою мукою, і дививсь, дививсь на Тетяну так невідступно, мов боявся, що вона от-от щезне і тоді він знову шасне в безпам'ять.
У "шпиталі" враз потемнішало: в отвір пропихався Микола Петрович. Тетяна повернула до нього щасливе обличчя, прошепотіла:
— Отямився...
— От і добренько! — голосно й весело сказав Микола Петрович.— А чого це ми плачемо?
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що вона плаче. Сльози мимоволі котилися з очей, дурні оті сльози, що їх годі зупинити,— Тетяна провела по обличчю долонею й сказала лікареві, який, як і всі чоловіки, не міг зрозуміти, що можна од радості плакати:
— Так він же отямився!
Микола Петрович одставив милиці, опустився на підлогу. Підсунувся до Олеся, взяв його руку:
— Ну як, молодий чоловіче? Та ти у нас герой!.. Сто літ тепер житимеш!..
Але навіть той бадьоренький басок не розімкнув Олесеві вуста: дивився пильно і строго на лікаря, і якесь аж невдоволення відбивалося в його глибоких очах. Наче усе те, крізь що він пройшов, було настільки вище, важливіше, серйозніше од бадьорих слів лікаря, що Тетяні стало незручно.