— Благополучно, якщо не вважати, що ледь другої ноги не позбувся! — відповів весело лікар.— У товариша Світличного не кінь, а тигряка осідланий.— І одразу ж, тон жартівливий збавляючи, поцікавився: — Так де ваш поранений?
— Зараз буде.— Ганжа вже послав за підводою. А про себе подумав, що лікареві потрібне світло, та ще й добре.— Ану, хлопці, годі витрішки їсти: збирайте сухий бур'ян. Глянув у той бік, звідки нещодавно стрілянина доносилася: там було темно і тихо. Німці чи то поїхали далі, чи заглушили машини.— Ану, в кого є плащі,— тягніть усі до одного!
Поки збирали бур'ян, поки шукали плащі, підкотила підвода. Ганжа наказав розпрягти коней, щоб не смикнули ненароком, розставив довкола партизанів з плащами.
— Піднімайте, хлопці, вище, щоб не так видно було... А ви лаштуйте віхтів побільше. Скажете, коли палити,— це вже до лікаря.
— Вже можна.— Лікар стояв біля Степана і, спершись на милиці, оддирав білі бинти. Високо підняті плечі його нагадували крила підбитого птаха, але руки орудували вправно і вміло. І Ганжа, і Світличний, і Неля, й усі партизани одразу ж повірили, що лікар врятує Степана, що Степан житиме.
— Давай! — Ганжа узяв кимось поданий віхоть, підніс запальничку. Вогонь запалав весело і ясно, вихоплюючи з темряви пораненого, який так і не приходив до тями, лікаря, що погойдувався на милицях, високо підняті, зімкнені щільно плащі, застиглі обличчя партизанів.
— Підведіть його,— скомандував лікар.— Обережніше... Так.. так.. Досить... Отак і держіть.— Степан уже сидів, підтримуваний добрим десятком рук, а Неля тримала йому голову, щоб не падала донизу. В грудях пораненого клекотіло і булькало, тонка кривава цівка потекла йому з рота — на підборіддя.
— Та витріть же хтось! — прошепотіла Неля, й обличчя її болісно пересмикнулося.
— Нічого, нічого, все буде гаразд,— примовляв лікар тим часом.— Потерпіть, молодий чоловіче, зараз полегшає,— наче Степан міг його чути.— Ось ми вас звільнимо, обробимо рани, перев'яжемо...— Він гомонів і гомонів не вмовкаючи, а бинти моторошно тріщали, наче він не шматки поруділої, на короб затверділої марлі оддирав од грудей,— дер Степанову шкіру.— Ось іще трохи. Іще. Так... так...— Останній бинт смикав обережніше, не так різко,— в неспокійно-миготливому світлі зблиснула шкіра, засвітилася оголено: важкий канудливий дух поплив над возом.— Спирт! Вату! — скомандував лікар, і це був зовсім уже інший голос: нетерплячий, вимогливий. Світличний, який тримав сумку й літрову баклагу зі спиртом, дістав поспіхом вату, подав алюмінієву посудину.
Обтерши груди, вкриті затверділою шкаралущею крові, обробивши рани, щедро йодом змастивши, лікар став швидко бинтувати Степана. Обмотав, зав'язав, наказав опустити.
— Житиме? — запитав Ганжа. Встиг роздивитися обличчя лікаря. Молоде ще, а якесь аж одутле. І мішки під очима. Ясно, від чого: отаке перенести! — глянув на милиці.
— Будемо надіятись,— відгіовів йому лікар.— Організм молодий, хлопець здоровий... От тільки возити його зараз не можна ніяк...— Він уже ховав до сумки вату, бинти, баклагу зі спиртом ("Одного збагнути не можу,— скаже пізніше Світличний Ганжі.— І як кістку сам собі одпиляв та почистив, і рану сам собі перев'язував — це ще якось можна збагнути... А от що спирт не випив — зберіг,— оцього ніяк не збагну!" — "А ти із чого почав би, аби тебе отак шматонуло?" — спитав лукаво Ганжа. "Та звісно ж, із спирту!" — "От через це ти й не лікар").— Йому зараз спокій потрібний.— Ганжа з Світличним переглянулись і без слів зрозуміли один одного: хутір!
— А ви з ним побудете, лікарю? — спитав благально Ганжа.— Поки він хоч трохи оклигає.
Лікар поклав сумку на підводу, потер обличчя долонями, наче вмивався чи втому стирав, очі ж його блиснули лукаво і весело:
— А чого б я ото їхав до вас? Тепер, хочете-не-хочете, приймайте в загін!
Ну, хлопець! Ну, молодець!
— Як же вас хоч величати?
— Майор медичної служби Зарудько! — Глянув на ногу обрубану, сумно додав: — Колишній майор. А тепер — просто Микола Петрович.
— Нічого, Миколо Петровичу, ось дістанемо ліки — такий шпиталь розгорнемо, що куди тим санбатам!
— Медикаментів трохи є — були б ваші рани,— усміхнувся лікар. І розповів, як посилав у степ хлопчаків підбирати усе, що від розгромленого санбату лишилося. По людях і сховане.
— Заберемо, скажіть лише, в кого,— пообіцяв Світличний— А шпиталь наш на одному хуторі буде. Виділимо вам двох партизанів, щоб не так страшно було, і рушайте собі потихеньку— Світличний обернувся, пошукав поглядом, хоч навряд чи й міг когось побачити в темряві, гукнув: — Хоменко!
— Ось я!
— Поїдете з ними. За старшого.
— А Пекельний?
— Та й Пекельний. Він дорогу вже знає, то й буде за їздового... Ну, а там уже самі дивіться...
— Та не здумайте з поліцаями зв'язуватись! — попередив Ганжа.
АНАТОМИ ДЇМАРОВ
— А як чорти принесуть?
— Принесуть, то відбріхуйтесь. У вас же на лобі не написано, що ви — партизани. Скажете в разі чого, що в прийми пристали."
— Оце,— почухав Хоменко потилицю,— партизаном уже був, а теперечки доведеться і в приймаки записатись" То скільки на тім хуторі сидіти?
— Скільки треба, стільки й сидітимете,— відповів Світличний. Знав: попереду бої, значить, будуть і поранені.— А ми навідуватимемось... Так що одразу й рушайте. І Нелю беріть...
— А чого це мене! — запротестувала Неля.
— Так треба, Нелю,— почав умовляти Світличний: не хотів прямо сказати, що в них же кінний загін формується. А який із баби кіннотник? Коза верхом на тинові! — Нам сестра милосердя потрібна. От підучишся у Миколи Петровича — ми тебе заберемо одразу.
— Та й радіо за цей час дістанемо,— докинув Ганжа.
— От-от: розживемося в німців.
Неля неохоче погодилася. Подумала про Андрійка, що й не попрощається з ним,— одразу ж запекло в очах. І, сердита, нещасна, ображена, видерлася на підводу, підняла автомат. Сталь холодила їй руки, а в очах пекло і пекло — хоч бери і реви.
Пекельний запріг уже коней, забрався на передок: цьому було байдужісінько — лишатися в загоні чи подаватись на хутір. "А що,— так і віяло од його згорбленої постаті,— мені й там добре, аби лише без діла не смикали".