Отак-то воно...
Звівся, обтрусив краплини з грудей, оглянувся: майже всі спали. Лише біля підводи, що трохи збоку стояла,— Нелина постать. Чергує, боїться, що засне, не помітить, як Степан прийде до тями... І хоч Ганжа уже двічі до підводи підходив, пішов іще раз.
— Ну, як?
Хоча б міг і не питати: і так видно було, що хлопцеві не полегшало й трохи.
Неля повернула до Ганжі змучене обличчя, сумно сказала:
— Так само...
Дістала із кухлика мокру хустину, віджала воду, стала витирати Степанові губи — хустина почервоніла одразу.
— Ти от що, дочко, лягай, а я почергую.
— А ви?.. Ви теж не спали?..
— Де ж не спав?.. Я вже комарика придушив... Та мені багато й не треба... Лягай, лягай, бач, аж хитає...
— Я трохи... Півгодинки, не більше,— сказала лягаючи Неля. Підклала долоню під щоку й одразу ж заснула.
Ганжа вмочав хустину у воду, викручував, витирав закривавлені губи: "Потримайся, козаче,— ось лікар приїде. Лікар, він, брате, допоможе одразу..." А в серці вже звична тривога: як там Федір, не напоровся б на засідку. Хоча — вони ж усі в мундирах німецьких...
Швидше б верталися...
Прислухався мимоволі: чи не їдуть? Не їдуть. Тиша така — аж дзвенить. Тільки форкають коні, соковиту траву пощипуючи, та дихає важко Степан. І сонце вже на прузі: велике, задумливе. Буде й завтра гожа днина.
Од коней, од воза — тіні вечірні. Довгі, густі, прохолодні.
І вже місяць — блідим серпом. Ганжа подумки почепив на його краєчок відро — не зірветься, втримається. Отже, дощу не буде. На сонячні дні, на гожу погоду показує місяць: хлібам дозрівать, наливатися, врожаями багатими радувати. Тільки де той врожай, коли довкола — самі бур'яни! Якщо років зо три війна ця триватиме — люди забудуть, як і зерно кидати в землю...
Ба ні, не забудуть: бачив Ганжа, мимо сіл проїжджаючи, скопані, засіяні, вкриті хлібами лани,— розумів: не тільки із примусу, із страху перед поліцаями й німцями люди копали та сіяли. Бо й на вгороді у кожного, там, де росла раніше лише картопля, огірки та цибуля, тепер густою стіною стояли хліба. Пшениця і жито,— не ласувати, а вижити.
♦Ні, не так легко ізвести з світу цілий народ,— думав Ганжа, пригадуючи газети німецькі, де майже на кожній сторінці писалося про "життєвий простір".— Не так просто його викорчувати й знищити. Топталися по нас, кому тільки не лінь. А дядько як орав земельку свою, так її й оре. Як сіяв, так і сіє... І довіку буде свою землю о£>ати. Бо тут коріння його, яке не вирубає жодна сила у світі, як ти не вимахуй сокирою. Стовбур зрубаєш — лишиться пеньок Пеньок розхитаєш — коріння лишиться, яке вигребеш хіба що разом із землею. Тільки не пошита ще така торба: усю землю разом із собою забрати. А "простір життєвий", а тісно німцеві — дурневі тісно у хаті й самому..."
Задумався Ганжа та й незчувся, як зовсім звечоріло: досі виразне обличчя Степанове, з чіткими, болісно загостреними рисами, розпливлося, розмилося, і треба було нахилятися, щоб побачити губи.
Глянув на захід — зовсім погасло: ледь смужка Сіріє.
Годин десять, якщо не більше. По селах уже до сну лаштуються. А Світличного не чуть і не видно...
Простягнув руку до кухля, зачепив: кухоль брязнув, об щось залізне ударившись. А щоб тебе: Нелю збудив!
Підхопилася і до підводи одразу ж:
— Що з ним?
— Та нічого,— Ганжа сердитий на себе.— Кухоль осьо перекинув.
— А я була вже подумала...— І не кінчила фрази: таким страшним було слово останнє.
— Житиме Степан! — нарочито бадьорим голосом відповів їй Ганжа.— Ось привезуть лікаря — одразу ж поможе... А ти лягай ще поспи...
— Я вже виспалася,— сказала Неля. Намацала кухоль, хустину дістала і рухом обережним та ніжним (як у них, у жінок, це ловко виходить!) витерла губи Степанові— А ви йдіть, я вже сама...
— Ну, коли проганяєш...— Ганжа позіхнув — при думці, що зараз ляже в траву— Прикрий тільки, а то ще застудиться.
Одійшов од підводи, шукаючи місце, де можна було б прилягти, та й наткнувся на гурт партизанів, що сиділи, тихенько про щось розмовляючи.
— А ви, хлопці, чого не спите? Чи команди не чули?
— Та-а... щось не спиться.
Присів до них Ганжа, придивився: новенькі. Три дні тому до загону прибилися, всі з одного й села. Літ по сімнадцять, не більше, досі не знали, як і порохом пахне, а тут одразу ж — у бій! Звісно, що сон не братиме!..
Пригадав, як просилися — мало не плакали: "Та ми ж, дядьку, вже й поліцая убили, осьо і ружжо!" — показували на трьох єдину гвинтівку. А один із них, набурмосений, по всьому видать, ватажок, вигукнув зло: "І нікуди ми не підемо! Не маєте права! Ви що, Сталіна не читали?" — "Ну, що з ними робити?
— повернувся тоді Ганжа до Світличного, що стояв, під вусами посмішку зганяючи: хлопці йому явно подобались.— Що накажеш робить, командире?" — "Що накажу? — Світличний удав, що вагається, а хлопці так і вп'ялися у нього очима.— Коней доводилося пасти?" — "Та кожного літа!" — "І верхи їздили?" — "Аякже!" — "Що ж лишається, комісаре, робити! — розвів руками Світличний, а очі так і бризкали сміхом.— Хочеш-не-хочеш, а доведеться прийняти".— "Ой, спасибі вам, дядьку!"
— "Який я вам дядько?! — гаркнув Світличний.— Ви що, у загін прийшли чи на стайню?.. Кру-гом!" Крутнулися — замалим не попадали. І той, що тримав рушницю, притискаючи щосили до бока, прикладом важким товариша — лусь!
— Куди їх? — спитав потім Ганжа.
— Побудуть біля коней поки що. А там буде видно.
А сталося — одразу ж у бій. Тому й досі не можуть заснути. Бач, автоматами трофейними бавляться — ніяк не намилуються. Діти, ну діти!..
— Ви, хлопці, поменше їх сіпайте. Бо недовго й до нещастя. Ще награєтесь, встигнете...
— Ми не граємося — ми ворожу зброю вивчаємо.
— Вивчати треба удень... А вночі спати слід...
— А партизани хіба сплять уночі?
— А що ж — гопки танцюють?
— Партизани уночі тільки й воюють. "Бач, яке!" — упізнав Ганжа ватажка.
— Як тебе звати?
— Ну, Василь.
— Нувасиль чи Василь? — Хлопці розсміялись.— Це вже, Василю, коли доведеться, тоді й воюватимемо. Вдень, то й удень, а вночі, то й уночі.— Звівся, наказав уже строго: — А тепер — спати усім! Не ляжете — одберу автомати! Ясно?