І, перекусивши нашвидкуруч, стали лаштуватися в дорогу.
— Не можемо, Таню, ніяк не можемо! — сказав Федір сестрі, яка вловляла їх ще хоч ніч перебути на хуторі.— І так три доби проваландалися.
26 Л Дімарои
801
Тетяна більше й не пробувала вмовити: не одходила од Андрійка. То ґудзик йому до сорочки пришивала, то харчі до торби вкладала: все біля сина, все коло нього, стримуючи сльози щосили.
Кіл >ка разів Нелю набік одводила:
— Ьи ж, Нелю, припильнуйте за ним! — Оддавала його під крильце молоденької жінки, тільки б лишився живий та здоровий.— Він же іще в мене дитина.
Неля, паленіючи, обіцяла приглянути: їй уже здавалося, що Тетяна знає усе.
— Я за вас вік Бога молитиму! — Бо Тетяна зараз не знала й сама: віруюча вона чи не віруюча. Якщо є хоч найменша ймовірність існування Господа, якщо Він у спромозі захистити її сина від куль, то найпалкіші молитви до Нього слатиме саме Тетяна: Господи, поможи, захисти, на всі муки піду, аби тільки захистив мого сина!
І коли вже прощалися, коли присіли перед дорогою, враз посмутнілі, і пішли потім з хати, Тетяна все йшла поруч з сином: через двір, за ворота, на дорогу, у степ, аж поки Федір сказав:
— Ну, сестро, вертайся! — Бо вже й хутір сховався за пагорбом.
Аж тоді одірвалася од сина, ухопила брата за руку:
— Федю, обіцяй, що ти його вбережеш!.. Обіцяй! — І таке благання жагуче палахкотіло в її очах, що в Федора аж защеміло на серці!
— Та нічого з твоїм золотком не станеться — ще онуків йому няньчитимеш!.. Іди вже, сестро, вертайся! — А вона стояла, мов глуха, стояла й дивилася вслід: як віддаляється підвода і гурт людей, що при ній. Все далі, далі, все меншає — ось лише цяточка, ось лише натяк, ще якась мить — і зникли безслідно, і вже не побачиш нічого, хоч як вдивляйся. Тільки степ, степ, степ: неозорий, безмежний, німий, і вона, сама, серед степу...
Повернулась, пішла. Дорогою до осиротілої хати.
Довго не лягали спати: сиділи у темряві. Галя думала про щось своє-, Івась, надутий, як сич, зашився в куток: просився й собі в партизани, а його, бідолашного, не взяли; Тетяні ж увесь час здавалося, що загін повертається до хутора. Могли ж щось забути... Чи передумати... Ось і колеса риплять. Кидалася до вікна, припадала до шибки: порожньо, німо, порипують тільки ворота од подувів вітру... І вона знову сідала і вслухалася, вслухалася в тишу — не могла нічого з собою подіяти.
Згодом Галя сказала: ,
— Давайте вже спати. (
Не діждавшись відповіді, сфла ладнати постіль. Вклала Івася, зашелестіла спідницею, сама роздягаючись, і вже з ліжка спитала:
— Ви що ж: до ранку отак і сидітимете?
Тетяна неохоче звелася, роздягнулась. І вже у ліжку довго боролася із спокусою зірватися, підбігти до вікна: їй усе здавалося, що рипить, у двір заїжджаючи, підвода...
Ще не народилася людина, яка змогла б переконати Світличного, що місце командира не обов'язково там, де иайгустіше кулі свистять та найбільше шансів покінчити із земним своїм існуванням. І як з ним не сперечався Ганжа, як не доказував, що командир іноді повинен триматися трохи й позаду, щоб не тільки брати участь у бою, а ним і керувати,
СВІТЛИЧНИЙ ТВерДИВ ОДНЄ:
— Ну, гаразд, хай твоє буде зверху... Але цього разу поведу я.
Бо не міг Федір Світличний пропустити такої нагоди. Не міг навіть подумати, що хтось, окрім нього, поведе хлопців на операцію. Все його циганське єство бунтувало при думці, що чиїсь руки, а не його, першими одчинять двері конюшні, торкнуться гарячої морди коня. Та не просто коня: сімдесят рисаків, зібраних з усього району, викоханих, у царські стійла поставлених, з вогняними очима, лебединими шиями, шовковистими гривами,— вони марилися Світличному і вдень і вночі, і не раз підхоплювалися хлопці од дикого крику: "Ескадро-он, риссю, в атаку!.." — бачили свого командира, ще сонного: рубав повітря рукою, наче шаблюкою.
— Не можу, Василю!.. Хоч убий — сам поведу! . Тим більше що знайшлася ще одна циганська душа.
— Як пак його величають?
— Бістріц,— повторює вже вкотре Ганжа і не може втриматись од усміху: такі ревниві вогники горять в очах Світличного.
— Бістріц!.. Та й поганське ж ім'я: язик сто разів поламаєш, поки вимовиш!.. А теж знається на конях...
"Знається на конях" — оце найбільше Федорові й пече. Німець же, фашист, ворог його найлютіший, і раптом — обопільна любов! Та ще до кого — до коней!
Та не може бути такого!
26*
803
— Який він хоч із себе? — допитується ревниво Світличний.— Розмазати, мабуть, та й плюнути?
Ганжа не знає Не бачив Чув тільки, що якийсь там конячий спортсмен.
— Спортсмен! — гмикає г резирливо Світличний— Стрівся б він мені у бою!
Що б він зробив тому спортсменові, домальовує багата уява. Шабля на шаблю, груди на груди, коня на коня — щоб аж іскри скресалися! І — сталь важка — на всьому скаку, зверху донизу, з усього маху: страшний той удар, од якого людина розвалюється навпіл, мов глиняний стовпчик..
Е-ех, туди його за душу!
А водночас — якась аж повага до того спортсмена, до того "батька конячого"; буває ж таке — і серед них людина знайшлася! "Фу ти чорт!" — аж головою трусив, бо вимальовувався йому отой німець не такий уже й бридкий.
— Так що й не проси: поведу групу я! Дай хоч разок погуляти перед смертю...
Ось уже тиждень загін кружляє в одному і тому ж районі, видивляючись, винюхуючи, вивідуючи все, що тільки можна вивідати. Загін? А таки вже загін: півсотні бійців без одного. Сім кулеметів, автоматів чотири, в решти — карабіни й гвинтівки, й гранат достатньо: розорили ще два постерунки,— сила, з якою не сором і в бій! Бо й поповнення: майже всі колишні бійці, оточенці, є сержанти і старшини, навіть два лейтенанти. Лейтенанти — рідні брати, та ще й близнюки, та ще й воювали в одній і тій же кінній частині, хоч шаблі із піхов жодного разу так і не довелося видобути: більше по-пластунському повзали та глибокі шанці копали,— ця розпроклята війна і кінноту загнала під землю! Коли ж їхня частина була розгромлена вщент, а потім іще й танками допрасована старанно, так що і сліду од неї не лишилося, чудом уцілілі брати принесли свої чистенькі шаблюки додому та й сховали під стріху разом з гімнастерками, де на синіх петлицях ще й кубарі полишилися: не пообпадали в бою, як листя обпалене, а зривати, коли повернулись додому, не схотіли. "Чому?" — поцікавився Світличний. "Не піднялася рука".— "А якби на поліцаїв натрапили?" Брати лише плечима стенули. Вони мов аж були засоромлені, що отак щасливо добралися додому. І отой їх вигляд винуватий, оті кубарі в петлицях, а найбільше новенькі, наче видані щойно, шаблюки й підкупили найбільше Світличного. "А що, комісаре, візьмемо?.. Ну, хлопці, ваше щастя, що з нами зустрілися: будуть вамі і коні, буде й шаблям вашим робота!" — "Єсть!" — приклацнулй закаблуками, щасливі. Глянув Світличний на них, молоденьких, разюче один на одного схожих, спитав зачудовано: "Як же вас, хлопці, батьки в пелюшках розрізняли? По імеїах?" — "Не по іменах.— буркнув один.— Ми Володьки обоє".-— "Володьки... Який же турок так вас охрестив?" — 'Тато... Мамі на зло..."