В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ЕІІХТО не виходив, і Тетяна врешті наважилася:
— Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.
Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.
Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори,— одразу було видно, що хазяйка тут — чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.
В хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.
— Доброго ранку,— привіталася тихо.
— О Боже, як ви мене налякали!
Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.
Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два — двадцять три,— миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум'янцем,— чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше — од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.
— Та звідки ви?
— Звідти,— невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла.— Чи не можна у вас розживитися чимось їстівним? Хлібом або молоком... В мене ось жакет.— І стала знімати жакет.
— Та що ви, не треба! — аж замахала молодичка руками.— Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!
Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.
— То ви, мабуть, ще й не снідали? — запитала молодиця.— Сідайте ж до столу! — Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими.— Я зараз насиплю, саме каша зварилася... Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!
— Дякую, але я не одна.— Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиїдя, не могла одвести очей.
— Не одні?.. А хто "Ж ще із вами?
— Діти... Двоє дітей...
— То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? — Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою,— як у неї за 'спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос
— Хо, родичка!.. Якими вітрами?
Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.
— Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..
Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров'ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй оддягло трохи од серця: він її німцям не видасть.
— Яким побитом? — запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.
Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція,— зважилась:
— Я втекла з-під арешту.
— Овва! — щиро здивувався Іван.— Хто ж вас посадив?
— Гайдук...— І пояснила: — Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
— Ага, таки погорів! — аж вишкірився Іван.— Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
— Та за вас же і посадив... Наче я повинна знати, де ви. Іван аж реготнув.
— А втекти як вам удалося?
Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.
— Нас випустив Ашот... З нами і втік...
— Ашот?.. Вірменин?.. Де він?
— Там,— хитнула в бік дороги Тетяна.
— Так кличте ж сюди' — І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: — Галю, подавай-но на стіл — гостей будемо приймати! — І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:
— Ви як сюди йшли?
— Дорогою.
— Оцією? Що із села?
— Та, мабуть же...
Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.
— Знову, зараза, заснула! — вилаявся він.— Ну, я ж йому зараз зуби почищу! — Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: — Пилипе!
Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:
— Гов!
— Ану злазь сюди!
Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.
— Знову спав? — запитав грізно Іван.
— Та чого б я ото спав!
— Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!
— Та чого б їм ото ходити...— почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз'юшившись, не дав йому більше й слова сказати: ткнув кулаком прямо в зуби.
— Та чого ви б'єтеся?! — закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.
— Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!
Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:
— Об чом шум?
Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків'я шнурочком прив'язаний; а вище того галіфе — густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї,— чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, й якорі, і навіть гадюки — все те ворушилося, здималось, бугрилось під м'язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис "Не забуду мать родную" і ще якісь там слова — Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивиласй зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись на місці?