— Ви .мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.
Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.
Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.
— Знов пропадав біля коней? — мати до нього. Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника
по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:
— Мамо, що їсти?
Проголодався, сердеішний! Попід кіньми лазячи.
— Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!
Мовчить, тільки сопе.
Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб
хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього разу
вперлася Маруся. •
Після довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари 1 Істкін.
Дочка — татова мазаниця, так до нього і липне. Як заїде обідати — кида мерщій свої ляльки і — до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.
Спить і Клара — поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би — нема сили й звестися.
— Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся. Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі
:"аснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:
— Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!.. Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!
Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж не близька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.
П'ять підвід — п'ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже і зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови і спитають.
Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп "Червоний хлібороб" самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: до цих пір ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє — малі, а шити — й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому — на босу ногу.
Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п'ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа і напросився:
— Я поїду.
Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від'їжджав — помічникові наказував ока не спускати із нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
— Як коні, йдуть?
— Ідуть! — весело Курочка.
— То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу ізскочив, коней до воза Приходькового прив'язав та й підсів до господаря. А згодом те ж зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне — коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив'язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
— Угостіть тютюном.
— А в тебе що: не вродило?
— Вродило, та, бач, забув.
— Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..
— На вже, та не сердься... Ото люди — і слова сказати не можна!
І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.
— І скажіть на милість,— починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі,— чого воно .так одним людям везе, а другим не везе?
— Це в чому? — цікавиться Курочка.— У чому тобі не везе?
— А хоча б і з жінками. Парубком був — не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів...
— На вулицю батьки не пускали, чи що?
— Та де не пускали! В шияку замало не гнали.... І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий... Мокрину пам'ятаєте?
— Це ту, що минулого року втопилася?
— Та вона ж... Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод... Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю — мовчить. Тулюся — знову ж мовчить. Я й осмілів. "Мокрино,— питаю,— що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?" —"Приміром, спатиму в клуні". В мене на серці й музики заграли. "А собаку у вас на ніч одв'язують?" — "Одв'язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив'язана".— "То я до тебе, Мокрино, прийду".— "Приходь, як утрапиш..." Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: "Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?" "Медом,— думаю,— не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посність..."
Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в :"уби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв — спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць макрили — хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, ." тоді й подумав: "А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів'ю..." Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині
— перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Ісрся, м'явся, та й вирішив оту доріжку проскочити...
— Ну, а далі? — нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове.— Проскочив? ч