Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом і показати, що вона може дати з себе, мені прийшов на думку цей інцидент з моєї молодости. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але й наповнить гордістю так само, як і мене: наша гімназія — єдина школа з усіх національних меншин, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки сподобалися панові міністрові, але щоб ми зачарували його красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно в вухах, і щоб він там, у столиці Великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дістались до вух самого його величности короля! Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю це до вас як українець до українців і думаю, що ви зрозумієте мене! На це свято проєктується конкурс одної румунської пісні. Я, ваш професор, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі! І те перше місце має здобути не "лічеул патру"[34], як офіційно називається наша гімназія, але "лічеул україньян"! А тепер до праці!
Іванків був схвильований. Захопився власними словами. Захоплення це розлилося теплими хвилями по класі і затопило, здавалося, собою мозки й серця учнів. Вони не обіцювали, не вигукували своєї згоди, не присягали, але це видно було по тій збитій в одно густій лаві, по їх рішучій поставі, що вони зуміють постояти за честь своєї гімназії і добре ім'я українського народу. Дарка почула, як по спині пробігло в неї дрібними, мурашковими лапками щось гаряче. Це був сором. Сором, що вона не зможе своїм голосом спричинитися до перемоги. Це ж ганьба — в такий момент не мати голосу!
Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсової пісні.
— Але ж це зовсім легке! — вилетів звідкись оклик.
— Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим! — відповів учитель.
Репетиція того пополудня пройшла в поважному, як ніколи, настрою. Всі старалися уважати, і вчитель не потребував сердитися, ні впоминати в половині такту.
Данко із цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла розпитати його Дарка, як було на тій прогульці!), але сьогодні менше її боліла така неувага з його боку. Думки були зайняті чимось іншим: ішлося про престиж всього українського народу на Буковині!
На розі Головної Дарка вгледіла Івонка у склепінні одної брами. В сердачку, притулений до одвірка, чекав на когось.
Торкнула Лідку за плече.
— Перейдімо на другу сторону вулиці! Там є Рахміструк… не хочу з ним зустрічатись!
Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:
— Не вдавай… не вдавай, Дарко… адже це твій хлопець. От, не тріпайся… "бери" Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, бігме, "взявся" за тобою… чого хочеш? Зле тобі колись "докторовою" бути?
Дарка увільнила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Звіддалі чула на собі Івонкові очі.
"Може, колись і Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, — мигнула думка, — тільки не для мене"…
*
На другий день, як би хто підпалив на всіх чотирьох рогах гімназію вісткою про приїзд міністра. Вона оббігла наспіх всі класи, лавки, від учениці до учениці. Термосила за вуха, відчиняла очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, воскрешала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназійного будинку. Вона вивалювала гуртками учениць на коридори: тут ішли наради, зарисовувалися проєкти, виринали способи оборони.
Дарка бачила, як нерухомі очі Оріховської просвердлювали кожний гурток, а вуха, здавалося, видовжувались, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і пов'язати їх в один узол. Вона ані не підтримувала радости учениць, ані не гасила її. Ходила поміж учениці штивна, замкнута в собі, з глибшою, як звичайно, рискою на переніссі. Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту ж мить стало їй ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим відношенням до справи Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) ховалось перед Даркою між цими двома дівчатами, чого Дарка не могла ані догадатись, ані дослідити.
Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок мали знов записатись до хору. Адже українська гімназія мусить виграти! Серед проєктів виринуло цікаве питання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні приходить сопранове соло.
— Ох, Попович, — примліває Гірська з VI-ої, — ти знаєш, що сказала Шнайдер вчора? Вона каже… — це неможливе, але вона так каже! — що я могла б теж те соло взяти.
Очі Гірської вже не питаються, але просять підтвердження цього здогаду.
Дарка не розуміється аж так добре на музиці. Не може передбачити всіх вимог такого репрезентативного соло і тільки спочутливим серцем відповідає:
— Але ж, напевно, будеш ти співати, хто ж би інший?
— Ох, Попович! — і більше нічого, але хіба ж цього мало? Учитель співу подає до відома, що до оркестри, складеної з найкращих музик усіх гімназій, з української піде Ілюк і Данилюк Данко…
Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі зависні: чому тільки два скрипалі з цілої гімназії? Чому тільки ці два?
Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці. Вона захищається перед цією неймовірністю, прищурює очі, але "воно" за заслоною повік перед дійсним світом виростає до казки: міністр звертає увагу на особливого, русявого скрипаля. Хіба ж не будуть відбивати Данкові очі на фоні смаглих облич румунів? Смичок у білих пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім — переїзд із столиці до столиці, бенкети…