Бідолашний Коко

Страница 8 из 13

Джон Фаулз

Як на мене, було навіть надто тісно, проте я заперечливо хитнув головою.

— А чому саме в цих краях?

Він узявся за другу руку.

— Можна будь-де. Скрізь в бовдури, що залишають будинки без нагляду.

— Ви з Лондона?

— А де це?

Було цілком очевидно, що мені не вдасться витягти з нього нічого суттєвого. Однак за його жартівливістю відчувалося ледь помітне збентеження. Я ще більше впевнився в цьому, коли він поспіхом змінив тему, перейшовши зі свого життя на моє.

— Книжок, либонь, багато понаписував, га?

— З десяток буде.

— А часу багато займає?

— Залежить від книжки.

— А та, що тепер пишеш?

— Кілька років пішло на дослідження. Це займає більше часу, ніж саме написання.

Кілька хвилин він мовчав, прив'язуючи другу руку. Потім нахилився. Я відчув, як він підсовує мою ліву ногу до ніжки крісла. І знову обмотування липкою стрічкою.

— Я теж хотів би писати книжки. А може, ще й писатиму.— Тоді запитав: — А скільки слів треба на одну книжку?

— Щонайменше шістдесят тисяч.

— Багато.

— На мій погляд, вам їх не бракує.

Молодик глипнув на мене.

— Тільки не тих, до яких ти звик. Так?

— Не стану заперечувати.

— Отож-то. А я...

Він замовк, заглибившись у роботу. Звідкись взялися ножиці. Молодик обрізав стрічку й заходився обмотувати мою праву ногу.

— Я розписав би, як воно б насправді. Не тільки це. Все. Цілу картину.

— Чому ж не спробуєте?

— Жартуєш.

— Анітрохи. Злочинність — захоплююча тема.

— Атож. Красно дякую. А тоді сиди й чекай, коли постукають у двері.

— Можна змінити справжні обставини.

— Тоді це вже не буде так, як воно є. Хіба ні?

— А ви гадаєте, що Конрад...

— То його ім'я таки Конрад, так?

Клацнули ножиці: отже, ноги мої надійно прив'язано. Молодик сіпнув за одну, потім за другу ногу,— перевірив, чи не ослабла стрічка.

— Так чи інакше, кілька років. Так, кажеш? Це дуже довго.

Він випростався й критично оглянув свою роботу. У мене було неприємне відчуття, що тепер я перетворився на посилку. Залишалося тільки як слід упакувати. Проте я відучував і полегшення: ніякого насильства більше не буде.

— Годиться,— промовив молодик і вийшов у кухню. За мить знову з'явився, тримаючи в руках мотузку для білизни та кухонний ніж. Стоячи переді мною, натягнув мотузку раз чи два на довжину руки й заходився відрізати те, що відміряв.

— А може, ти? Напишеш про мене? Як ти на це дивишся?

— Навряд чи зможу я писати про те, чого навіть не розумію.

Різким порухом він нарешті перерізав мотузку, обійшов мене і зупинився за спиною.

— Що ж тобі незрозуміло?

— Як той, хто зовсім не схожий на дурня, може отак поводитись.

Молодик просмикнув мотузку через планки крісла, перекинув її через моє плече і далі навскоси протягнув під рукою.

— Сядь рівно, будь ласка.— Мотузка стиснула мені груди. Він обмотав мене ще раз і додав: — По-моєму, я все пояснив.

— Я ще можу зрозуміти молодих людей, які дотримуються лівих поглядів і вдаються до насильства — навіть якщо вони порушують громадський порядок. У них принаймні є якісь ідеї. Ви ж, як мені здається, дієте лише заради власного зиску.

Говорячи це, я, звичайно, сподівався одержати якісь вагоміші докази на підтвердження своєї гіпотези щодо Річарда. Проте молодик на цю наживку не клюнув. Я відчув, як він зав'язує мотузку вузлом. Тоді обійшов збоку і зупинився переді мною.

— Ну, як?

— Страшенно незручно.

Якийсь час він мовчки дивився на мене. Потім перед моїм обличчям знову з'явився його націлений палець.

— Старий, твоя біда в тому, що ти неуважно слухаєш.

Я нічого не відповів. Він ще трохи затримав на мені свій задумливий погляд.

— Пора вантажитися. Я ще зайду попрощатись.

Молодик узяв чималенький саквояж, що стояв під вікном, і рушив до вхідних дверей, які мені було видно крізь прочинені двері їдальні. Молодик відчинив двері, підпер їх саквояжем і на хвилину зник у вітальні. Вийшов звідти, тримаючи в руках щось світле й квадратне; мабуть, картонну коробку. Підхопив саквояж і пірнув у темряву. Вхідні двері легенько зачинилися. З хвилину було тихо. Потім клацнули дверцята машини, рипнула хвіртка, проте молодик не з'являвся. А коли увійшов, я зрозумів, чому він забарився: в руках він тримав мої окуляри. Показав мені, поклав на стіл.

— Ось твої лінзи. Наче й не падали. Від бренді таки відмовляєшся?

— Так. Дякую.

— Електрокамін?

— Мені не холодно.

— Гаразд. Тоді залишилось змайструвати кляп.

Він узяв липку стрічку й ножиці.

— Тут же ніхто не почує. Хоч цілу ніч кричи.

Здавалося, він на мить завагався, тоді похитав головою.

— Вибачай, старий. Інакше не можу.

Молодик нарізав чотири чи п'ять смужок, розклав їх рядочком на столі. Коли узяв одну й наблизився до мене, я мимоволі сіпнувся вбік.

— В цьому немає ніякої необхідності!

Він зупинився.

— Не вередуй. Гарно почали, гарно й закінчімо.

Я певен, що чинив би опір, якби він вдався до сили. Але він поводився зі мною наче терпляча нянька з неслухняним хворим. Врешті-решт я зажмурився й повернув до нього обличчя. Перша смужка липкої стрічки пролягла навскіс через мої обурено стиснуті губи. Молодик розгладив її на щоках і заходився наліплювати решту. Я знову відчув панічний страх: мені здавалося, що я не зможу дихати одним лише носом. Мабуть, у нього з'явилися такі самі побоювання, бо протягом кількох хвилин він мовчки спостерігав за мною. Потім забрав ножа й ножиці і подався у кухню. Я чув, як він клав їх у шухляду. Тоді вимкнув світло в кухні.

Далі розповідатиму так погано, що гірше не буває. Та й де взяти слова, щоб описати свої страждання?

Я мав усі підстави припускати, що в такому жалюгідному стані проведу решту ночі сам. Він піде собі, й більше я його вже не побачу. Однак, повернувшись із кухні, молодик підійшов до шафки, нахилився й витягнув звідти оберемок старих газет, якими Джейн розпалювала камін. Я дивився й ніяк не міг второпати, що він збирається робити — адже я сказав, що мені не холодно. Тим часом молодик став навколішки перед старомодним каміном, комин якого займав півстіни поруч мене. Тоді почав м'яти газети й скручувати їх у кульки. Ні тепер, ні потім він ні разу не оглянувся і взагалі поводився так, ніби мене не було в кімнаті.

Коли мій мучитель підвівся й зник у вітальні, я зрозумів... ні, не зрозумів, а може, не зміг повірити. Та коли він повернувся, довелося повірити. Я одразу впізнав червону обкладинку товстого зошита з детальним планом моєї праці та з чорновими записами найважливіших думок. Упізнав і коричневу коробку, в якій тримав свою неоціненну картотеку. Я весь напружився, намагаючись закричати крізь заліплені губи. Мабуть, я таки видобув із себе якийсь звук, але молодик не звернув на це уваги.