Бідолашний Коко

Страница 2 из 13

Джон Фаулз

Одного вечора я з гіркотою в голосі просторікував про все це (і не без таємного наміру) перед своїми давніми друзями у їхньому хемпстедському домі. Вже не перший рік я з задоволенням приїжджаю на вихідні дні до Моріса та Джейн у їхній котедж, що в Північному Дорсеті. Мушу, однак, признатися, що мені куди миліше було їхнє товариство, ніж сільська природа. Я не любитель села й завжди віддавав перевагу пейзажному живописові перед живою природою. Але в ту хвилину я розчулено згадував про Холлі-Котедж і затишний видолинок, у якому він розташований, і вже уявляв собі, яким ідеальним притулком він міг би стати для мене в цей скрутний час. Отож коли я почув жадану пропозицію, то вагався лише про людське око. З поблажливим усміхом вислухав насмішкуваті зауваження Джейн щодо раптового спалаху любові до цього чарівного куточка природи, який так благотворно впливає на людські настрої і до якого я залишався, на її думку, ганебно байдужим. Річ у тім, що я ніколи не захоплювався Томасом Гарді. Як і належало, я одержав ключі, Джейн нашвидку пояснила мені, де що купувати, а Моріс побіжно втаємничив у секрети користування електричною водяною помпою й центральним опаленням. Отак озброєний їхніми настановами, надвечір того дня, що передував ночі, коли мене безцеремонно розбудили, я переселився в цей скромний тимчасовий варіант сабінського маєтку[76] із щирим почуттям радості. Тому я так і злякався (й не повірив очевидному), що ліг спати у приємному передчутті плідного зосередження, якого мені бракувало протягом попередніх двох тижнів.

Сидячи у ліжку, напружений, мов струна, я збагнув, що звук, до якого я дослухався, долинув не з їдальні на першому поверсі, а зі сходів. Поза, в якій я закляк, була досить безглуздою і аж ніяк не свідчила про мою сміливість. Мало того, що я був сам-один у будинку. Сам будинок стояв на відшибі. Найближча ферма за чотириста ярдів, а ще за півмилі від неї — село, де місцевий констебль, ясна річ, спокійнісінько спав у своєму ліжку. Телефон стояв у їдальні внизу, отже, користі від нього я чекав не більшої, ніж якби він був на протилежному кінці світу. Я міг би чимось грюкнути чи стукнути, аби нагадати тому зайде, що головне в його фахові — вчасно зникнути. Професійні злодії, здавалося мені, уникають насильства. Однак здоровий глузд підказував, що справжній злодій навряд чи обере таку глушину, як Дорсет. Мій гість — скоріше якийсь нервовий сільський любитель. З неприємним відчуттям я згадав Моріса і його слова про те, що низький рівень злочинності на селі пояснюється лише особливістю його соціальної структури. Коли всі знають один одного, вчинити злочин — справа складна або й зовсім безнадійна.

Мені не довго довелося втішатися слабкою надією на те, що звук, який я почув, можна пояснити якоюсь природною причиною. Внизу щось човгнуло, наче хтось відсунув стільця. Сумніву не було: хтось вирішив "обчистити" Холлі-Котедж. Здогадатися, незважаючи на Морісову статистику, чому вибрали саме цей будинок, було неважко. Він стояв на безлюдді й усі місцеві жителі, мабуть, добре знали, що його власники — жителі Лондона, бувають тут лише у вихідні дні, а на довше приїжджають улітку. Той день припав на середу, власне на четвер, бо мій годинник показував уже після першої, а відбувалося все це в листопаді. Машини в мене немає, отже, її присутність не могла попередити злодія, що в домі хтось є. До того ж я рано ліг спати, щоб вранці на свіжу голову засісти до цілоденної роботи.

Наскільки мені було відомо, в будинку не зберігалося ніяких цінностей — принаймні з погляду досвідченого злодія. Умеблювання котеджу відповідало простим і гарним смакам Джейн. Знайшлося б кілька порцелянових речей, кілька картин дев'ятнадцятого століття в наївно-пасторальному жанрі, які (що виходить за межі мого розуміння) чомусь тепер у ціні. Срібла щось не пригадую, а щодо біжутерії, то навряд чи Джейн залишила б тут щось варте уваги.

Знову почувся шум і знову внизу, що мене не дуже втішало. Якийсь всмоктуючий звук — можливо, дверцята від шафи заїло. Я ще не освоївся з тутешніми звуками, які розрізняєш, лише поживши трохи в домі. Нарешті зважився на якусь дію: намацав у темряві окуляри й надів їх. Потім висунув ноги з-під ковдри і спустив їх з краєчка ліжка. Проробив цю операцію надзвичайно обережно, наче злодієм був я сам. Просто не знав, що робити далі. Не сумнівався, що коли дійде до бійки, то перепаде мені, а не йому. Скористатися телефоном, не зіткнувшись з тим молодиком, неможливо. Я вирішив, що це має бути якесь патлате сільське вайло з незграбними кулачиськами й таким самим розумом і що воно навряд чи дозволить мені отак просто, без бою, підступитися до телефону. Крім того, я все чекав інших звуків — приглушених голосів. Я був зовсім не певен, що там, унизу, він один. Людина сміливіша, коли має спільника.

Оглядаючись назад, мушу зізнатися і в своїх низько егоїстичних міркуваннях. Врешті-решт крали ж не мою власність. Єдине, що мало в моїх очах надзвичайну цінність,— це папери й усе інше, пов'язане з Пікоком. Я виклав їх на стіл у вітальні — в протилежному від мене кінці будинку на першому ж таки поверсі. Навряд чи з боку напівграмотного лобуряки, який зараз орудував там унизу, їм загрожувала якась небезпека. Когось трохи розумнішого ці речі, може, й наштовхнули б на думку, що в домі є хтось, а що стосується очевидніших ознак... Я став жертвою власних лінощів та нудної охайності — все ретельно прибрав зі столу й вимив посуд, проте не потурбувався, як радила мені Джейн, розпалити в каміні, "щоб у домі було веселіше". Погода стояла сира, але після Лондона здалася теплою, тому я також не потурбувався включити центральне опалення, а скористався електрокаміном, який тепер уже, мабуть, зовсім охолов. Холодильник не вмикав, бо не встиг ще нічого купити. Червона лампочка водонагрівача світилася в шафці поруч з моїм ліжком. До того ж я відслонив вікна на першому поверсі, готуючись заздалегідь до наступного робочого дня, і заніс до себе нагору другу валізу. Навіть навмисне я не зміг би старанніше замести всі сліди свого перебування в будинку.