Але як же мені стало досадно, коли я, прийшовши до нашої кімнати, квапливо розгорнула книгу й побачила якийсь старий, напівзгнилий, весь поточений червою латинський твір. Я вернулась, не гаючи часу. Тільки-но хотіла я поставити книгу на полицю, почувся шум у коридорі й чиїсь близькі кроки. Я заспішила, захапалась, але капосна книга була так щільно поставлена в ряд, що, коли я вийняла одну, всі інші розсунулися самі собою і збилися так, що тепер для попередньої їхньої товаришки не лишилося більше місця. Втиснути книгу мені бракувало сили. Все ж я штовхнула книги як стільки могла дужче. Іржавий цвях, до якого кріпилася полиця і який, здається, умисне чекав на цю хвилину, щоб зламатися,— зламався. Полиця захурчала одним кінцем униз. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Двері відчинились, і Покровський увійшов до кімнати.
^Треба зауважити, що він не терпів, коли хтось хазяйнував у його володіннях. Біда тому, хто торкався до книг його! Уявіть же мій жах, коли книги, маленькі, великі, всіляких форматів, усілякі завбільшки й завтовшки, ринули з полиці, полетіли, застрибали під столом, під стільцями, по всій кімнаті. Я хотіла була тікати, та було запізно. "Кінець,— думаю,— кінець! Я пропала.^загинула! Я дурію, пустую, мов десятирічна дитина; я дурне дівчисько! Я велика дурка!!" Покровський розгнівався страшенно. "Ну, от, цього ще бракувало! — закричав він.— Ну, не сором вам отак пустувати!.. Вгамуєтесь ви коли-небудь?" І сам кинувся збирати книги. Я нахилилась була допомагати йому. "Не треба, не треба,— закричав він.— Краще б ви зробили, коли б не ходили туди, куди вас не просять". А втім, пом'якшений трохи моїм покірним рухом, він говорив уже тихше, в недавньому повчальному тоні, користуючись недавнім правом учителя: "Ну, коли ви поважнієте, коли ви одумаєтесь? Ви ж на себе подивіться, ви ж уже не дитина, не маленька дівчинка, вам же п'ятнадцять років уже!" І тут, мабуть, бажаючи перевірити, чи справедливе те, що я вже не маленька, він глянув на мене й почервонів по самі вуха. Я не розуміла; я стояла перед ним д пильно дивилася на нього, зчудо-вана. Він підвівся, підійшов із засоромленим виглядом до мене, зніяковів страшенно, щось заговорив, здається, за щось перепрошував, може за те, що тільки тепер помітив, що я така велика дівчина. Нарешті я збагнула. Я не пам'ятаю, що зо мною тоді сталося; я збентежилась, розгубилась, почервоніла ще дужче, ніж Покровський, затулила обличчя руками й вибігла з кімнати.
Я не знала, що мені лишалося робити, куди було подітися з сорому. Саме те, що він застав мене у своїй кімнаті! Цілі три дні я на нього глянути не могла. Я червоніла до сліз. Думки найхимерніші, думки кумедні крутилися в голові моїй. Одна з них, найнісенітнійіа, була та, що я хотіла йти до нього,, поговорити з н^ш, признатися йому в 'усьому, одверто розповісти йому все й запевнити його, що я зробила це не як дурна дівчинка, але з добрим наміром. Я була й зовсім наваіжи-лась іти, та, слава богу, сміливості не вистачило, ^яв-
ляю, що б я наробила! Мені й тепер про все це згадувати совісно.
Кілька днів пізніше матінка раптом тяжко занедужала. Вона вже два дні не вставала з ліжка і на третю ніч горіла й марила. Я вже1 не спала одну ніч, доглядаючи матінки, сиділа біля її ліжка, підносила їй питво й давала в певні години ліки. На другу ніч я змучилася зовсім. Часами на мене налягав сон, в очах зеленіло, голова йшла обертом, і я щохвилини мало не падала від утоми, але кволий стогін матері будив мене, я здригалася, прокидалась на мить, а потім дрімота знову змагала мене. Я мучилась. Я не знаю — я не можу пригадати собі,— але якийсь страшний сон, якесь страхітливе видиво виникло в моїй розладнаній голові в томливу хвилину боротьби сну з неспанням. Я прокинулась, охоплена жахом. У кімнаті було темно, нічник згасав, стяги світла то раптом обливали всю кімнату, то ледь-ледь мигтіли по стіні, то зникали зовсім. Мені стало чогось страшно, якийсь жах охопив мене; уява моя схвильована була страшним сном; туга стисла моє серце... Я схопилася з стільця і мимохіть скрикнула від якогось болючого, страшенно важкого почуття. В цей час відчинилися двері, і Покровський увійшов до нас у кімнату.
Я пам'ятаю тільки те, що прийшла до пам'яті на його руках. Він бережно посадовив мене в крісло, подав мені склянку води й засипав питаннями. Не пригадую, що я йому відповідала. "Ви хворі, ви самі дуже хворі,— сказав він, узявши мене за руку,— у вас жар, ви себе губите, ви свого здоров'я не бережете; заспокойтесь, ляжте, засніть. Я вас збуджу за дві години, заспокойтеся трохи... Лягайте ж, лягайте!" — говорив він, не даючи мені заперечити бодай словом. Утома відібрала мені останню силу; очі мої заплющились від слабості. Я прилягла в кріслі, вирішивши заснути тільки з півгодини, і проспала до ранку. Покровський збудив мене аж тоді, як настав час давати матінці ліки.
Другого дня, коли я, відпочивши трохи вдень, намірилася знову сидіти в кріслі біля матінчиного ліжка, твердо вирішивши цим разом не засинати, Покровський годині об одинадцятій постукав до нашої кімнати. Я відчинила. "Вам нудно сидіти самій,— сказав він мені,— ось вам книжка; візьміть; все ж не так нудно буде". Я взяла; я не пам'ятаю, яка ц-е була книжка: навряд чи я тоді до неї заглянула, хоч усю ніч не спала. Дивне внутрішнє хвилювання не давало мені спати; я не могла залишатися на одному місці; кілька разів уставала з крісла й починала ходити по кімнаті. Якесь внутрішнє вдоволення розливалося по всій моїй істоті. Я така рада була, що Покровський виявив увагу. Я пишалася його турботами й піклуванням про мене. Я продумала й промріяла всю ніч. Покровський не заходив більше; і я знала, що він не прийде, й загадувала про майбутній вечір.
Другого вечора, коли в домі вже всі полягали, Покровський відчинив свої двері й почав розмовляти зо мною, стоячи біля порога своєї кімнати. Я не пам'ятаю тепер жодного слова з того, що ми сказали тоді одне одному; пам'ятаю тільки, що я торопіла, ніяковіла, досадувала на себе й нетерпляче дожидала кінця розмови, хоч сама з усієї сили бажала її, цілий день мріяла про неї й придумувала мої запитання й відповіді... З цього вечора почалася перша зав'язка нашої дружби. І доки хворіла матінка, ми щоночі по кілька годин проводили вкупі. Поволі я перемогла свою соромливість, хоч після кожної розмови нашої все ще було за що на себе подосадувати. А втім, я з таємною радістю й з гордим вдоволенням бачила, що він заради мене забував свої прикрі книжки. Випадково, в жарт, заговорили ми раз про те, як вони попадали з полиці. Хвилина була химерна, я занадто якось була відверта й щира; гарячність, дивна екзальтованість захопили мене, і я призналася йому в усьому... в тому, що мені хотілося вчитися, щось знати, що мені досадно було, що мене вважають за дівчинку, за дитину... Повторюю, я була в химерному настрої: серце моє було м'яке, в очах стояли сльози,— я не потаїла нічого й розповіла все, все — про мою дружбу до нього, про бажання любити його, жити з ним заодно серцем, втішити його, заспокоїти його. Він подивився на мене якось чудно, з замішанням, з подивом і не сказав мені ні слова. Мені стало раптом страшенно боляче, сумно. Мені здалося, що він мене не розуміє, що він, може, з мене сміється. Я заплакала раптом, як дитина, заридала, сама себе стримати не могла; наче я була в якомусь припадку. Він схопив мої руки, —цілував їх, пригортав до грудей своїх, умовляв, утішав мене; він був дуже зворушений; не пам'ятаю, що він мені казав, а тільки я й плакала1,1 і сміялась, і знову плакала, червоніла, не могла слова вимовити з радощів. А втім, попри своє хвилювання,