Та й на посаді я сьогодні сидів таким ведмежам, таким горобцем общипаним, що трохи сам за себе з сорому не згорів. Стидненько мені було, Варенько! Та вже природно ніяковієш, коли крізь одяг голі лікті світять та ґудзики на ниточках теліпаються. А в мене, як на те, все це було в такому безладі! Мимохіть занепадаєш духом.'Та що!.. Сам Степан Карлович сьогодні почав був •про справу мені казати, казав-казав та ніби зненацька й додав: "Ех ви, батечку Макаре Олексійовичу!" — та й не доказав решти, про що він; думав, а тільки я вже сам. про все догадався та так почервонів, що аж лисина моя почервоніла. Воно, власне, й 'нічого, та все-таки турботно, на роздуми наводить тяжкі. Ой чи не довідалися вони про щось! А боронь боже, ну, як про щось довідалися! Я, признаюсь, маю підозру, велику маю підозру на одного чоловічка. Адже цим лиходіям байдуже! Виявлять! Усе приватне життя твоє ні за гріш виявлять; святого нічого нема.
Я знаю тепер, чия це штука: це Ратазяєва штука. Він із кимсь знайомий у нашому відомстві та, мабуть, так, серед розмови, й переказав йому все з додатками; або, може, розповів у своєму відомстві, а воно виповзло в наше відомство. А в квартирі у нас усі все до решти знають і до вас у вікно пальцем показують; це вже я знаю, що показують. А як учора я до вас обідати пішов, то всі вони з вікон повисовувались, а хазяйка сказала, що от, мовляв, чорт з немовлям зв'язалися, та й вас вона назвала потім непристойно. Але все це ніщо перед мерзенним наміром Ратазяєва нас із вами в літературу свою вмістити і в тонкій сатирі нас описати; він це сам казав, а мені добрі люди з наших переказали. Я вже й думати ні про що не можу, маточко, й вирішити не знаю що. Ніде правди діти, прогнівили ми господа бога, ангелятко моє! Ви, маточко, мені книжку якусь хотіли, щоб не нудьгував, прислати. А ну її, книжку, маточко! Що вона, книжка? Вона небилиця в лицях! І роман дурниця, і для дурниці написаний, так, гулящим людям читати: повірте мені, маточко, досвідченості моїй багаторічній повірте. І що там, як вони вас заговорять Шексні-ром яким-небудь, що, мовляв, бачиш, у літературі Шек-спір є,— то й Шекспір дурниця, все це суща дурниця, і все для самого пасквіля зроблено!
Ваш
Макар Дєвушкін.
Серпня 2-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!
Не турбуйтесь ні про що; дасть господь бог, усе владнається. Федора дістала купу роботи і собі й мені, і ми превесело взялися до діла; може, й усе поправимо. Вона підозрює, що всі мої останні неприємності не обійшлися без Га"ни Федорівни; але тепер мені байдуже. Мені сьогодні якось незвичайно весело. Ви хочете позичати гроші,— борони вас господи! Потім не обберетесь лиха, коли повертати треба буде. Краще живіть-но з нами ближче, приходьте до нас частіше і не зважайте на вашу хазяйку. А щодо інших ворогів та недоброзичливців ваших, то я певна, що ви мучитесь даремними сумнівами, Макаре Олексійовичу! Дивіться, я ж вам казала минулого разу, що у вас стиль надзвичайно нерівний. Ну, прощайте, до побачення. Жду вас неодмінно до себе.
Ваша
в. Д.
Серпня 3-го
Ангелятко моє, Варваро Олексіївно!
Спішу повідомити вас, серденько ви моє, що в мене надії народились деякі. Та дозвольте, донечко ви моя,— пишете, ангелятко, щоб я позик не робив? Голубонько ви моя, неможливо без них; воно й мені погано, та й з вами, чого доброго, раптом що-небудь та не так! адже РИ слабенькі; то от я до того й пишу, що позичити неодмінно треба. Ну, то я й розповідаю далі.
Скажу вам, Варваро Олексіївно, що в присутствії я сиджу поруч з Омеляном Івановичем. Це не з тим Омеляном, якого ви знаєте. Цей, так само як і я, титулярний радник, і ми з ним в усьому нашому відомстві мало не найстаріші, корінні служиві. Він добра душа, безкорислива душа, та небалакучий такий і повсякчас справжнім ведмедем дивиться. Зате діловий, перо в нього — чистий англійський почерк, і коли вже всю правду сказати, то не гірше за мене пише,— достойна людина! Близько ми з ним ніколи не сходились, а так тільки, за звичаєм, прощайте та здрастуйте; та якщо часом мені треба буває ножичка, то, траплялося, попрошу — мовляв, дайте, Омеляне Івановичу, ножичка,— одне слово, було тільки те, що в побуті потрібне буває. От він і каже мені сьогодні: Макаре Олексійовичу, чого, мовляв, ви так задумались? Я бачу, що добра бажає мені людина, та й відкрився йому — мовляв, так і так, Омеляне Івановичу, тобто всього не сказав, та й, боронь боже, ніколи не скажу, бо сказати духу нема, а так де в чім відкрився йому, що от, мовляв, сутужно і таке інше. "А ви б, батечку,— каже Омелян Іванович,— ви б позичили; от хоч би в Петра Петровича позичили, він дає на проценти; я позичав; і процент бере пристойний—необтяжливий".
Ну, Варенько, стрепенулось у ,мене сердечко. Думаю-думаю, а може, господь йому на душу покладе, Петру Петровичу, благодійникові, та $ позичить він мені. Сам уже й розраховую, що от би, мовляв, і хазяйці заплатив, і вам би допоміг, та й сам би кругом облатався, а то такий страм: аж моторошно Аа місці сидіти, крім того, що от скалозуби наші сміються, бог з ними! Та й його превосходительство повз наш стіл іноді проходять; що як, боронь боже, кинуть оком на мене та помітять, що я вбраний непристойно! А в них головне — чистота й охайність. Вони-то, либонь, і нічого не скажуть, та я з сорому вмру,— ось як це буде. Тим-то я, скріпившись та сховавши свій сором у діряву кишеню, попрямував до Петра Петровича, і надії повний, і ні живий ні мертвий — усе разом. Ну, що ж, Варенько, адже все — дурницею й скінчилося. Він щось був не вільний, розмовляв з Федосієм— Івановичем. Я підійшов до нього збоку та й смикнув його за рукав: мовляв, Петре Петровичу! га Петре Петровичу! Він оглянувся, а я далі: що, мовляв, ось так і так, карбованців тридцять і т. д. Він спершу був не зрозумів мене, а потім, коли я пояснив йому все, він так і засміявся, та й нічого, замовк. Я знов до нього з тим же. А він мені: "Застава у вас є?" А сам уткнувся в свій папір, пише й на мене не дивиться. Я трохи сторопів. "Ні,— кажу,— Петре Петровичу, застави нема",— та й пояснюю йому — що от, мовляв, як буде платня, то я й віддам, неодмінно віддам, за найперший обов'язок уважатиму. Тут його хтось покликав, я почекав його, він вернувся та й став перо загострювати, а мене мовби не помічає. А я все про своє—що, мовляв, Петре Петровичу, чи не можна як-небудь? Він мовчить і мовби не чує, я постояв-постояв, ну, думаю, спробую востаннє, та й смикнув його за рукав. Він хоч би щось вимовив, загострив перо та й став писати; я й відійшов. Вони, бачите, маточко, може, й достойні люди всі, та горді, дуже горді,— що мені! Куди нам до них, Варенько! Я на те й писав вам усе це. Омелян Іванович теж засміявся та головою похитав, зате надію подав мені, сердечний. Омелян Іванович достойна людина. Обіцяв він рекомендувати мене одному чоловікові; а чоловік цей, Варенько, на Виборзькій живе, теж дає на проценти, 14-го класу якийсь. Омелян Іванович каже, що цей уже неодмінно дасть; я завтра, ангелятко моє, піду, га? Як ви думаєте? Адже лихо не позичити! Хазяйка мене трохи з квартири не жене й обідати мені давати не погоджується. Та й чоботи в мене дуже погані, маточко, та й ґудзиків нема... та чи й того ще нема в мене! А що, як з начальства хто помітить таку непристойність? Лихо, Варенько, лихо, просто лихо!