вашим найнижчим слугою й найвірнішим другом
Макаром Дєвушкіним.
Р. Б. Про одне прошу: відписуйте мені, ангелятко ^іоє, якнайдокладніше. Я вам із сим посилаю, Варенько, фунтик цукерків; то ви ними поласуйте на здоров'я, та бога ради мною не клопочіться і не будьте в претензії. Ну, то прощайте ж, маточко.
Квітня 8-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!
Знаєте ви, що доведеться, врешті, зовсім посваритися з вами? Присягаюся вам, добрий Макаре Олексійовичу, що мені навіть важко приймати ваші подарунки. Я знаю, чого вони вам варті, яких нестатків та відмовлянь самому собі найпотрібнішого. Скільки разів я вам казала, що мені нічого не треба, анічогісінько; що я неспроможна віддячитися вам і за ті добродійства, якими ви досі ущедряли мене. І навіщо мені ці вазони? Ну, бальзамінчики ще нічого, а ге-ранька нащо? Одне слівце бовкнеш, як от про цю герань, а ви вже враз і купите; і дорого ж, мабуть? Яка краса на ній квітки! Яскраво-червоні хрестиками. Де це ви здобули таку гарненьку гераньку? Я її посеред вікна, поставила, на найвиднішому місці; долі ж поставлю лавочку, а на лавочку ще квіток понаставляю; ось тільки дайте мені самій розбагатіти! Федора не навтішається; у нас тепер наче рай у кімнаті,— чисто, ясно! Ну, а цукерки навіщо? І далебі, я зараз же з листа вгадала, що у вас щось та не так—і рай, і весна, і пахощі линуть, і пташки цвірінчать. Що це, думаю я, чи нема тут часом і віршів? Справді-бо, самих тільки віршів і бракує в листі вашому, Макаре Олексійовичу! І відчуття ніжні, і мрії в рожевому кольорі— все тут є! Про фіранку й не думала; вона, мабуть, сама зачепилася, коли я вазони переставляла; ось вам!
Ой Макаре Олексійовичу! Що ви там не кажіть, як не вираховуйте свої прибутки, щоб обдурити мене, щоб показати, що вони геть усі йдуть на самого вас, але від мене не потаїте й не сховаєте нічого. Ясно, що ви через мене втрачаєте найпотрібніше. Чого ото ви, приміром, надумали таку квартиру найняти? Адже вас непокоять, турбують; вам тісно, незручно. Ви любите самотність, а тут і чого-чого нема біля вас! А ви могли б куди краще жити з вашою платнею. Федора каже, що ви перше й не порівняти краще, ніж тепер, жили. Невже ж ви так усе життя своє прожили, в самотині, в нестатках, бев радощів, без' дружнього привітного слова, у чужих людей кутки наймаючи? Ой як мені шкода вас, добрий друже! Бережіть хоч здоров'я своє, Макаре Олексійовичу! Ви кажете, що в вас очі слабіють, то не пишіть при свічках; навіщо писати?
Ваша запопадливість до служби й без того, мабуть, відома вашим начальникам.
Ще раз благаю вас, не витрачайте на мене стільки грошей. Знаю, що ви мене любите, та самі ж то ви небагаті... Сьогодні я теж весела встала. Мені було так гарно; Федора давно вже робила та й мені роботу дістала. Я так зраділа; сходила тільки шовку купити та й заходилась працювати. Цілий ранок мені було так легко на душі, я така весела була! А тепер знову все чорні думки, сумно; усе серце знудилося.
Ой, що-то буде зо мною, яка-то буде моя доля! Важко те, що я нічого не знаю, що я не маю майбутнього, що я й угадати не можу, що зо мною станеться. Назад і глянути страшно. Там усе таке горе, що серце крається від самого спогаду. Вік нарікатиму на лихих людей, що занапастили мене!
Смеркає. Час до роботи. Я вам про багато чого хотіла б написати, та ніколи, на строк робота. Треба поспішати. Листи, звичайно, добра річ; все не так нудно. А чом ви самі до нас ніколи не зайдете? Чому це, Макаре Олексійовичу? Адже тепер вам близько, та й час іноді випадає у вас вільний. Зайдіть, будь ласка! Я бачила вашу Терезу. Вона, здаєтьс*я, така хвора; жаль було її; я дала їй двадцять копійок. Ага пак! Трохи була не забула: неодмінно напишіть усе, якнайдокладніше, про ваше життя-буття. Які люди навколо вас, і чи добре ви з ними живете? Мені дуже хочеться це все знати. Глядіть же, неодмінно напишіть! Сьогодні я вже умисне ріжок загну. Лягайте раніше; вчора я до півночі в вас світло бачила. Ну, прощайте. Сьогодні й туга, й нудно, й сумно. Либонь, уже день такий! Прощайте.
Ваша Варвара Доброселова.
Квітня 8-го
Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!
Так, маточко, так, рідна моя, мабуть, така вже днина на мою долю горопашну випала! Так; пожартували ви з мене, старого, Варваро Олексіївно! А втім, сам винен, кругом винен! Не заходити б старощами з космиком волосся в амури та в еківоки... І ще скажу, маточко: чудна іноді людина, дуже чудна. І, святі ви мої! про що заговорить, заведе часом! А що виходить, що випливає з цього? Та нічогісінько не. випливає, а виходить така погань, що борони мене, господи! Я, маточко, я не гніваюсь, а так досадно тільки дуже згадувати про все, досадно, що я вам написав так фігурно й по-дурному. І на посаду я пішов сьогодні таким гоголем-півнем; сяйво таке було на серці. На душі з доброго дива таке свято було; весело було! До паперів узявся ретельно — та що вийшло потім з цього! Вже згодом тільки коли оглядівся, то все стало, як перше,— і сіреньке, й темненьке. Все ті самі чорнильні плями, все ті самі столи й папери, та й я все такий самий; так,^який був, такісінький і лишився,— то чого ж тут було на Пегасі їздити? Та з чого це все пішло? Що сонечко проглянуло та небо полазуровіло! З цього, чи що? Та й що за пахощі такі, коли на нашому дворі під вікнами й чого-чого не трапляється! Мабуть, це мені все з дурного розуму так здалося. А буває ж часом, що заблудить отак людина у власних почуттях своїх та й заплеще нісенітницю. Це не від чого іншого походить, як від зайвої, дурної гарячності серця. І додому я не прийшов, а приплентався; голова в мене з доброго дива розболілась; це вже, либонь, усе одне до одного. (У спину, чи що, надуло мені). Я ж бо весні зрадів, дурень заплішений, та в холодній шинелі пішов. І в почуттях ви моїх помилилися, рідна моя! Звірення їх зовсім в інший бік сприйняли. Батьківська приязнь надихала мене, єдино чиста батьківська приязнь, Варваро Олексіївно; бо я посідаю у вас місце батька рідного, через гірке сирітство ваше; кажу це від душі, від щирого серця, як родич. Бо як би там не було, а я вам хоч далекий родич, хоч, за прислів'ям, і сьома вода на киселі, а все ж родич, і тепер найближчий родич І заступник; бо там, де ви найближче за все мали право шукати заступництва і оборони, знайшли ви зраду та кривду. А за віршики скажу я вам, маточко, що непристойно мені на старості літ у складанні віршів вправлятися. Вірші — дурниця! За вірші і в школах тепер дітлахів січуть... ось воно що, рідна моя.