тілько що почала так гарно лаять, а він і перебив, тепер-у мене аж всередині труситься.
Іван . Та буде вже, угамуйся! І курка того не варт, щоб за нею так убиваться.
Ганна.Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, і я тебе виштапую на всі боки! Курка не варт? Ач який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городі тридцять копійок пара. Не варт? Тобі, мабуть, і вилаяться важко!
За коном чуть гомін далеко.
О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Піду долаюсь, бо й не засну! (Іде хутко і кричить кілько слів на кону, а потім і за коном.) Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, і Олена бачила! А як ти позаторік у мене картоплі викопала цілу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хіба я така, як ти? Ти ще дівкою...
Голос зника.
ЯВА VII
Іван (один). Отакий у нас був підхвебель на Капказі!.. Як причепиться, то тілько стоїш та слухаєш, а він тобі нагада й позаторішнє! А не дай бог переб'ють йому, покличуть до ротного — ще гірше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а він зараз розколотить тебе і таки долає... Одначе мені здається, що від Ганни і він би утік! На що вже я терплячий, а хотів тікать, та ще потерплю — жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий підхвебель виварює воду... (Пішов у хату.)
ЯВА VIII
Входе Варка, тихо озирається.
Варка (одна). Знов нема Гната!.. Чого ж він не виходить?.. Вчора прождала вечір у леваді, як на голках: вітер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб'ється і душа замира — думаю, він, — а його нема... Вернулась додому, мов у ступі стовчена, і дома не спала до світа, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а мені здається — підійшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вікна... нема... і не було!.. Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогні, а його нема... 0х! Нещаслива моя доля: ні молодиця, ні вдова! Нащо ж спізнала я ті хвилі пекучого кохання? Краще б дівкою зосталась, легче б мені було б!.. Ой! Хтось іде... Він, Гнат! Звідкіля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Ховається за кущем.)
ЯВА IX
Гнат іде до хати, а потім Варка.
Гнат. Тепер мені не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчірочку якесь зілля, почепив мені сам на шию і як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, і так мені легко стало, мов на світ народився.
Варка (тихо підходе). Гнате!
Гнат. Варка?!
Варка. Я, мій голубчику. Ждала тебе — не йдеш, скучила і прийшла сама. (Кладе на нього руку.) Чого ж ти не виходиш?
Гнат. Дай мені спокій.
Варка. Ти чогось, мабуть, розгнівався на мене?
Гнат. Чого мені на тебе гніваться...
Варка. А коли не гніваєшся, то глянь же на мене, глянь мені в вічі, глянь так, щоб серце в'януло від погляду.
Гнат. Чого тобі треба?
Варка. Тебе, мій Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?
Гнат. Я... спать хочу.
Варка. Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать він Хоче... (Шепче.) Ну, ходім.
Гнат. Одійди від мене, не чаруй мене, не поможе..
Варка. Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..
Гнат. Варко! Не топи моєї і своєї душі — гріх.
Варка. А дурний, а божевільний! Якого ж ти ще гріха боїшся, коли вже грішний! Ти дивись на мене! Любила тебе дівкою до загину, і тепер любить не перестала, і в пекло піду за тебе — мені не страшно.
Гнат. А Софія?
Варка. Вона тобі чужа, ти не її, а мене любиш!
Гнат. Нехай тебе чорт любить!
Варка. Та чорт же й любить! (Обніма його й цілує.) Оцей, оцей, оцей!
Гнат (тремтить і говоре після кожного поцілунку). Варко... Варко... Варко... Я присягав Софії.
Варка. Я твоя суджена, а не Софія! Ти мені раніш присягав, ти сказився тоді, віддав мене Степанові; візьми ж мене, візьми мене тепер, поки нема Степана, і випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вільна, а Степан вернеться... тоді... годі вже! Буде нам мука — вічная розлука.
Гнат. Вічная розлука... (Без сили опускає руки.)
Варка. Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця... Слухай, як воно лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан і завтра прийде...
Гнат тяжко й глибоко зітхає.
Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його від себе.) Слинявий! Дурень! Солом'яний дід! Прощай! Будеш ти бігать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай! (Іде.)
Гнат (мов просипається). Варко! (Доганя її.)
Варка. Чого?
Гнат. Постривай! (Хвата її за руку.)
Варка. Геть від мене! Не підступай!.. Ти й так вимучив мене — чого тобі треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинівського панича, через тебе пропадаю, сохну, в'яну! Я з ума зійду! А ти слини тілько пускаєш! Прощай!
Гнат (придержує її). Варко!
Варка. Не зачіпай мене!
Гнат. Стривай, куди ж ти?
Варка. Завтра чуть світ піду в Калинівку!
Гнат. В Калинівку?! І наймешся до панича у горниці?
Варка. Наймусь. А тобі яке діло?
Гнат (скипів). Як яке?
Варка. Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жінка є, а я вільна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю —— ніхто мені не забороне, а вернеться Степан — і на поріг нікого не пустю!
Гнат. Так ти підеш?
Варка. Атож.
Гнат. Не йди!
Варка. Ха-ха-ха! Що ж ти мені зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Піду, куди схочу! Піду в город; і там є кращі й розумніші від тебе.
Гнат. Не йди, кажу! Бо я тебе й під землею знайду і уб'ю, як собаку!
Варка (ласкаво). Божевільний! Єй-богу, божевільний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. І цураєшся мене, і не пускаєш.
Гнат. Не можу я від тебе відцураться, нема у мене сили, — і зілля не помага. Ти мене причарувала навіки; як підеш відціля — гробаки заточать моє серце... Я тебе скрізь знайду... Я тебе й себе занапастю, — не йди...
Варка. Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я не піду нікуди відціля без тебе, а з тобою піду куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край світа, щоб тілько сонце знало, де ми будемо жить, удвох ми будем скрізь щасливі... Утечемо! Сьогодня, зараз...
Гнат. На, бери мене, всього бери, муч мене, тілько не йди нікуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай мені такого зілля, щоб я забув тебе.