Безодня

Страница 7 из 39

Пашковский Евгений

Старий поставив біля порога відро і помітив, як донька у смоляній куртці з білою блискавкою красується супроти вікна і насварює малу, котра проситься з мамою на роботу, незлостиво подумав, "біжи, рознось по народі культуру", згадав літа, коли дурняли працею сторожа на пекарні, дорікали за спротив до загального відчаю перегарних пісень, і подумки вибачився перед Зоєю, що перекинула косу через плече, потерла рутою пальці і каблучком туфлі присунула під двері порожнє відро.

6

З понеділка Андрій почав працювати на складі: відбивав люки вагонів з брикетом і бічною драбиною залазив до рудого курища, де чирвою на обшмуляному держаку обсовував, далі вигрібав паливо в нішу, а трактор-лопата відвозив руді плескачі до асфальтового майданчика.

Андрій облизував пилюку на губах, сідав на чому стояв і дивився, як товариші по бригаді пчихали й шмаркали на обидві ніздрі і несердитою лайкою крили молодого майстра, що забув видати респіратори, — урочиста прохолода вмивала люки за стогоном поїздів, — без поспіху вимітали вагон березовим драпачем і брели в душову, розстібаючи юхтові коміри сорочок. Під теплими струменями згадував побачення: одноколірна з ніччю, ледь видима в темряві білками очей і помадою на яблуці, яке простягнула під сінним грибком, сяйнула годинником на зап’ястку, боронилась розповідями про інших чоловіків, проте він знав, що одягнувшись тепліше, в немарку куртку, жінка згоджувалась наодинці з бажанням, чому ж віднікується? біла застібка гамувала тривогу блискавично оголених рук, здавалось, жінка владарювала над писком кажанів, яких розлякував ліхтар на ґанку, над чепурно викоханою байдужістю, бо обоє доволі зарікалися від сім’ї, над чоловічим смутком, щоб знову жіночий світ поділявся на всіх, покірних нікчемній ославі і одну, далеку від лукавості, щоб міг знати, здогадуватись, піддакувати за інших усе і тим святішою видавалась єдина; але нова, ще малосильна без ревності, влада терпла від власного струму; "давай букет твоїй мамі нарву", "не сміши", "вибач, справді дівчисько з тобою", з лівого підмізинця одягла обручку на правий палець, грайливо згасила віями щирі бісики зіниць, сміючись, поцілувала його руку й помітила, як золото її непостійності яснить погляд чоловіка; кажанове крило черкнуло невипитий келих світла, жінка злягла на лікоть, відкинула гризак яблука, попрохала закурити, заплакала від жалю до себе і тоді, обсмикнувши сукню на її колінах, уявив: велосипедом гайнуть на вихідні по гриби, візьмуть доньку, ліщиновим патиком розгрібатимуть між листя опеньки на вирубці, де кропив’яна в’яль сіє насіння за комір і три мурахи вгинають суничне стебло з пізньою ягодою.

На сходах побутовки попліч Андрія вмостився дядько Антон у брезентовому плащі, поставив біля ноги сітку з слоїком пива; і нагалалакали тобі про моє сватання, звиняй, брацє, зрозумій: пацаном після війни пішов приймакувати, з жінкою попанькаєшся, вовка б смаленого з’їв, а тещечка і яйця, і молоко, і курей доходящих на базар пре, і те їй не так, і се впоперек горла, нетямущий був, не второпаю, коли на гулянку втрьох по сусідству йдемо, живота мені скрутило з голодухи, встаю з-за столу, до хати доклигав, ліг на тапчані, чую, шемерх, шемерх, якась мара простоволоса підступає, ну не спровадиш же, показна з себе, дорідна, молода, віжки й муляють, на ранок яєчня з салом, грінки, сметанка, наказує моїй, хазяїна ононо доглядати тра, змарнів, аж світиться, бідний, нічого, на два фронти воюю, славна житка, а вона доньку вагітну зненавиділа, то в ліс по бруслини шле, то в район за сірниками, нема спасу, якось застукала, тут вони й почубарились; я за манатки, та шамуль, шамуль в сіни; теща в міліцію, зґвалтував, каже; припаяли червонець і сраму на три віки, потім Степана собі забрав, терять нєчаво, суче пір’я, звідтоді одинакую",

"теща замогоричила ваше повернення",

"вона б мені хреста в груди поставила",

"довідуєтесь до них, мабуть, раді?"

"звичайно, замужем обидві, форсять",

"матір облиште",

"слухай людей",

"все одно",

"потягнеш пива?"

"а чом би й ні",

пийнувши з банки, Андрій пальцем провів по губах, подумав, що перекладає на себе мамине злощастя, присоромив себе за зухвальство, — за вагарнею палали на мотоциклі бічні дзеркала, і, почепивши сітку на кермо, старий здимів за штабелями осикових дров, розвихрюючи куряву полами плаща.

Бригадники попрямували до чайної, — малознайомі, мовчазні, відгорбатіли зміну, і кожен заклопотаний завтрашнім днем, — здавалось Андрієві, що сільський його час обірвався з призовом до армії, однокласники вітаються поквапом, чомусь усього жаль, і бідово вродливої завклубші серед галайкуватих, нахабно відвертих підлітків, і мами, що стидкувато змовчує про справи сестер, обтирає патьок манної каші на бороді і м’якушем булки вилизує миску на колінах, "города висапала, бачу, листа засунуто в тріщину лавочки, це листоношині діти розносять, візьми-но вчитай, бо окуляри засіяла десь", Андрій надув конверта і приплеснув долонями, кіт на ворині здригнувся від паперового пострілу, який був відлунням далекої біди: невістка Лариса сповіщала про Миколу, "начхав на сімейство, з шахти виперли за прогули, вином заливався, совістила його; підлікуйся та стань людиною; ревнувати почав, скалічів, попомучилася з ним, здала до лікарні, поховала весною і сниться, і сниться, гадаю не перед добром, благає, щоб рідні по-християнському запечатали могилу, то думаю, напишу, пом’яніть за упокій, може відісниться; оце лікувала нерви, другу групу дали, на квартирі шиттям напташую копійки, замовників вистачає, онука Рита кланяється вам, зовсім доросла, викапаний батько", — Андрій прочитав зворотню адресу, уявляючи дорогу на Донбас, і мати кинула згусток манки курчатам, "сину мій, відпроданий до Єгипту, голубе золотий, відбігав ноги, наламав крила, додому не долетиш", навхрест обхопила себе за плечі, і Андрій напився з відра, на емальованому дні побачив камінкове обличчя, цвітини бузку, віддзеркалення неба, під яким мати ще по-дівочому закладала волосся за вушко і стертим ножем шкребла карасів, кидала качкам ікру та білі пухирці, а випотрошена риба кривавила воду, плескалась у латунній мисі, ще Микола прикручував дротиною голову розпатланої ляльки, сестри-плакси хникали над сріблом луски, жаліли рибок, ще босою п’ятою опередь качок лучив стрельнути міхурцем, на керогазі в пательні потріскувала ріпакова олія, ще рудий з білою міткою на лобі пес дивував, чому дітям усе не до шмиги і сік задньою лапою бліх, боком при буді лежала каструля в налипах шерсті, ящики з розсадою зеленіли під вишневим гіллям, на дерев’яних кілочках при стіні сохли вудочки з вербовими, вільгими ще поплавками, і собака на льоту ловив крумку з недоїдків сидора; замружившись, Андрій згином пальця зсушив сльозу, тому що мамині руки пахли риб’ячим слизом, коли гладила по голові, тому що бабця побожно спивала поглядом фотокартки онуків, тому що брат світив свіжо підпухлим синцем при військкоматі, виспівуючи "засвіт встали", — отамо за городами вертали від ставка, кінчики вудлищ на велосипеді обсікали стигле колосся, стебла обмотували осі коліс, отамо гиркались, кому вести велу, витовкли котовило, сопли, обтріпуючи холоші, брате мій, брате мій, як мені тяжко самому, як мені тоскно зара, брате мій, брате єдиний, — за кожним зітханням серце розпухало на повні груди, росло, завмирало й тремтіло, мов курка з тільки-но відрубаною головою у відрі; щезав свербіж передчуття вкупі з примарами уявної незалежності, сором вигоїв обов’язки перед ближніми, і, вішаючи пітну брезентуху на умивальник, відтираючи потріскані руки содою з піском, бачив: мати уквітчує айстрами портрет на миснику, затуляє дзеркало чорним опиначем і тихенько божиться, оберігаючи святість для мовчазного терпіння; він знав, що скоро довідається до брата потойбік тривог.