3
Мати кописткою помішувала вариво з кисляку й сухарів, на підвіконні в тарілку олії висіялись насінини розрізаного огірка, сох марлевий квач на дверцях плити, коли Андрій сів на ослінчику при літній кухні; "буцімто когось Бог послав?", півобернулась змарнілим лицем із сажею на сивій брові, обхопила хвартухом і поставила каструлю на втоптаному собакою котовилі, сіла на поріжку і тріскою відкишнула голозадих курчат, що дзьобали її босі ноги, "подужав би й написати, півня б зарубала; та й надовго?";
впізнавши мамину осторогу, Андрій вкотре пізнав стежку повз малинник до закущеної безом криниці, погризеного пилкою козлика на дровітні, очі, пам’ятні з польотом ластівки, з липовим паром чайника, з пробудженням на першу ходку автобуса, що відвозив до школи, з білими від смальцю вчорашніми дерунами на пательні, з одсвітами полум’я на випеченому в сволоці хресті, з пір’їною на паперовому мішку, з інеєм муки на качалці й на ситі; "горечко моє бідове, іди хоч на паливний склад вантажником, хоч у колгоспі працюй, та обсядься, годі казитись", мати розпарювали черствий хліб, а син, вступивши в кирзаки, витягнув курям води і виполіскав розрубаний скат, собака потягнувсь над каструлею і гаркнув на зайду в обпавутинених чоботях, підстрибувала алюмінієва покришка на чавунці, і лихе здивування "як тута вживаються люди?" зникало швидше, аніж колись дорога повставала в савані з циганського поту, самогубного гріха, байдужих до власної долі вершників серед місячного полину, швидше, аніж ріка світала за кручами пролісковим сподіванням незрадливої любові, — на миснику в склянці помітив свічу, котра яріла на останні відвідини; віск розтанув і ґніт зотлів, менший за його наївність, яка то вергала в креозотовий морок залізниць, то свічковим прозрінням запалювала осінь за восьмикласною школою: на перерві, гасаючи у футбола, блиснувся головою об стовбур сливки, і хлопці, покинувши гру, об’їдалися сливами, і молодий географ, знявши капелюха з глобуса, коротким мізинцевим свистом на порозі згукував учнів на урок, і, осліплений золотими бджолами, Андрій таки зафутболив м’яча між ялин, що слугували воротами; а на великій перерві четверо старшокласників пихтіли від чайної з емальованими відрами пончиків та окропу, географ по партах розставляв гранчаки, Степан, голодне барило, надкушував добрий десяток пиріжків і облизував повидло, радесенький, що ніхто не стибрить; за вікнами колишнього маєтку голосила над парком кленова золотінь, від смачного запаху на карті півкуль прокидалися таргани, і після скорочених трьох уроків старші класи тьопали на буряки, морозний туманище клубився по видолинку, і хлопці хто збивав картузи гулюмахами сухих реп’яхів, хто цеглиною старанно мантачив ножа і спотикавсь об кротовини, хто сірниковими голівками натрамбовував пикуху і цопав гвіздком об каблук; примерзла гичка вислизала між пальців, і гинула оскома яблук колгоспного саду, притолочена сльотою стерня з кукурудзяними чубами, радісна жвавість силосного холодку від дороги до короварників, по схилі пагорба млявий пізньоцвіт суниць і болісні, обпечені вітром, посмішки дівчат серед морозної, яскравої понад скирдами, імли, предтечі снігопаду; і текла за обрій байдужа рілля, а впоперек родючої течії пастух на коні пострілював гарапником над отарою, вівці буцкались об мерзлі скиби, нагадували гребені терплячих хвиль, що злизували першу непостійність перших морозів; і Степан нашморгував сухого щавлю на куриво, піддоб— рювався після оказії з пончиками; згодом над бомбовими вирвами в яру туман скресав від теплого людського подиху, і отепер Андрій порадів, що підмануло готельне передчуття, однаково сирітське, як і морозний над кагатами нашатир, що, обпікаючи ніздрі свіжістю кмину і втоптаного в землю зерна, розвітрювавсь від єдиного погляду на рідні околиці;
смерком подався до клубу, а мати з вузлика обсіяла обійстя диким маком, лягла за дерев’яною відгородкою на топчані, забалакувала подумки, аби зітханням не спровадити хатній сон, "надовго вистане? аби вженити, сім’ї тримався б, які тутай жінки, горечко? розвідна завклубша Зойка хіба йому пара, залицяльників, що куряви на току, якийсь зурочений! старший Микола по службі обсівсь на Донбасі, доньку має, Зіна, та справніша, позаторік хусток понавозила на свята, кофтину ловку, кришок для консервації, Таня, та геть бідова, на бухгалтера вивчилась, собою видна, а заміжжя не випадає, чи то погулює, чи вередлива, всяк теперечки заведено, хіба дізнаєшся, подруги дітей до школи віддають, а тута печатки в паспорті не прибито, соромиться над’їхати, а раніш було, як руку не поцілує, не ступить за поріг, Андрій совісніший", згадала копання картоплі, земля під руками холодніла в росі, хробачнею й бадиллям пахло, коли бабуся забідкалась "згорділи, людочки мої кохані, і Бог забув за вас, доглядає, щоб війну відхрестити, і твоїх дітей талан обійшов, пам’ятаю ворожку; чоловікам дорогу переб’є, з косовиці вертають, чию корову примітила в череді, або здує, або вим’я порожнє принесе, страх вреднюча, аж принадила слобідського коваля, жіночка його бідна дітей шле, вікна грудками повиставляти, та ж пані позіхає від подушки: ходи-но своїх гонучників кишни; виходить, діти коли груддям зайняли, ех, його як сказило, слідом за ними до свого двору добіг, сів і плаче на призьбі; забув за курву, а воно то жабу суху, то сича під клуню підкине і таки дала дання: обприщило чоловіка, горлав, аж до Бога чути, насилу преставився; може, й Андрій зурочений?", ніч закидала ріллею сутінків, і зміркувалося матері, що чоловікова зрада довічним прокляттям таврує сім’ю, і бабця видлубувала картоплини, гниль відкидала до межі, дріб’язок на ряднину, здавалось, обоє вони вросли в чорнозем і з їхніми білими хустками щезає світло зі світу; мати шкрабнула лопатою об щось міцне, хрестика викопала і хвартухом відтерла тьмяне срібло, спини дубіли кілками, і пахла пилюкою мішковина, коли вмостилась на возику і давай хукати: букви дрібні, вушко, подряпина від гостряка лопати; бабця згадувала священика, котрий хресним ходом освячував ікони й уклінних мирян, голоси півчих роздмухували лампадний вогонь, і старці дякували за милостиню при вході; мати по два мішки клала на візок, запрягалася в дишло, переступала гінке гарбузиння, щоб не беркицьнутись, земляна доля тремтіла покірним сріблом у кулаці, бабуся підпихала, вголос думаючи, що до Різдва мусить покинути свою хату і зазимувати вкупі; роїлись оси над сушиною на повітці, і кіт рядочком поскладав мишей біля погрібника.