27
Проти сонця іржава курява з церкви нагадувала остюкувату пилюку за волокушею; Віра закликала в гості: пес на утрамбованому котовилі зубами сік блохи, мати на ослоні крізь м’ясорубку чавила в емальовану миску помідори, зітхнула на привітання, на сходах донька фломастером підмальовувала метеликів на зачитаній книжці і по-старечому кахикала в кулачок, благодатний спокій царював над чистою синню серпня, над махровим рушником на умивальнику, коли, дзенькнувши металевим стрижнем і хутко ополоснувши руки, Віра кивнула на веранду під виноградом, що пах молодим вином, — на другому поверсі Ігор помітив: маково над курганом спалахує сторожове світло, містечко урозкидь огортає димкувата імла, ріка засинає в кам’яній, зеленкуватій від моху тіснині, зрідка мотористи пригинаються в катерах під мостом, на сходах жінка пестить бант на голові доньки, що здивовано глипає на чужака в дверях; він казав собі: неможливо побачити дерево вічним, пракорінь за коренем, гілка за гілкою, запримітити давні обламини під новим пагінням, куди воно виросте? неможливо уявити повінь по серпневому річищі, неможливо вгадати обсноване світлотінями серце, то тьмяне, як мороз на листі, то ясне, як брунька роси, що тихо цюкає стрімководь; вона навшпиньки зняла з шафи магнітофон, туга литка тримала впевнений спокій воску, коли схиляючи голову й опускаючи довгі вії, натисла на звукову клавішу й, сидячи на підвіконні, гойднула загнутим носком пухнастого капця; темінь закутка срібліла віковими, намоленими слізьми ікон, ще стіни тримали дух свяченої верби, ще сухі айстри ліловіли на купі книг, ще з "огоньківської" обкладинки над дзеркалом зорив босий Толстой, ще на дитячому ліжку дрімало безвухе зайча, на томику Мопассана лежав навпіл згорнутий журнал "Здоровье", коли хруснули її пальці, "горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла", — жалісна моя, ходім до мене, бабуся на богомілля поїхала, — "під нев дівчина стояла, русяву косу чесала", — присплю доньку, почекаємо, добре, — "ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені", — згодна? житиму тутай до зими, — "більше служить не будете, під білий вельон підете", — осінню легше забути, розійдемося, та й, — "під білий вельон, під вінок, більш не підете у танок", — справді, як тобі, нареченій моїй таємній, стати коханкою привселюдно, — "горіла сосна, палала", — зара викупаю Олю, заберу пошту на вулиці і, може, сходимо в кіно, посидь трохи.
Ігор знітивсь від вдавано привітної усмішки матері, що заповнивши собою дерматинове крісло, боляче охохкнула й натерла духмяною маззю лоб, розпитала, звідки він родом, яких батьків син, помовчала і зітхнула веселіш: сестра хатину оцю відписала, дотоді на Поліссі жили, дві телиці, троє поросят зривали стелю, конюшина порохніла по копичках, така жись, чорна праця від гордощів оберегла, мій преставився, Віра на останньому курсі педінституту малу знайшла, чоловік ревнивий, після армії кинув, бив у хмелю, бідна, втікала на чуже село; а для Олі тутай повітря цілюще, я молюсь безнастанно, таки відпустив, живе мирно, злитись ніколи, на все воля Господня, диплома отримала, по десятці відклавши із стипендії, туфлі купила, після служби застає чоловіка з повією, таке одоробло, брагу вічно по стромах винюхував, прибрала доля, та нове лихо обсіло: мала хворіє, возили оцево на аналізи в область; а ви, бачу, людина серйозна, викохуватись обом минула пора, за клопотами зживетесь любенько; дитині догляд потрібен і роботи непочатий край, сама перу, сама товчуся по господарстві, сама виряджаю до дитсадка, на півставки газетами торгую в кіоску, звідки допомоги чекати, Бог вість? — "ой мамо, знов за своє", — "хіба змовчу пристойній людині", — "ми погуляємо біля річки, добре, мам", під комірцем волошкової махровки Віра пристебнула брошку-бедрика, сутінь пахла глянце— вими змилинами на подорожнику, і дівчата на скелі співали про козаченька, що сів та й поїхав до війська служити, і, коли пісня мовкла, на протибічному березі парубки свистіли в два пальці, аплодуючи, кидали в темряву іскристі пшикалки з коробок сірників.
Ступала попереду, в блимоті засліплених мошвою ліхтарів художник на мосту підмічав зблиск мідних набойок на каблуках туфель, яскраву золотінь заколки в зібраному вузлом волоссі, звабну ліру вузької джинсової спідниці, забур’яненою, крутою стежкою минав запах білого наливу по садках, новий сплеск підголосків над водами, тіток, що зорювали під брезентом на базарних лотках, і ніч схолодніла за рипом хвіртки, — за підсобівкою налапав ключа, вдихнув заспокійливий, ситцевий дух фіранки між стіною і закутом, доки жінка з хапливою турботою розстебнула й стоптала спідницю холодними від роси ступнями, недбалим рухом скинула блузку, зіллялася з ніччю; він цілував родимку на плечі, цілував мокрі від сліз губи, цілував твердішу від денного журавлину сосків, цілував плаский живіт, цілував незасмагло конвалійний трикутник без плавок, а десь проламував хащі й розфиркував по галявині туман білогрудий з могутніми рогами олень, дві відьми з пуховими хустками на попереках чаркувались наливкою приворож-зілля, домовик, звісивши ноги на скрипучій віконниці й лапами стиснувши скроні, заскалив ліве око, аби не осліпнути від нетерпцю, сич вигрівав крила в дуплі обпаленої блискавкою сосни, проти світла над вежею шаленіла в бузувірському танці хмара кажанів, займалось передосіннім полум’ям листя глоду, сивіла в криниці стояча вода, і зір лампади боронив од напасті два стомлені любощами тіла, "чом заплакана, рідна моя?" — "з обласного диспансеру отримала лист, зумисне при мамі змовчала: в Олі туберкульоз; вдома плакати побоялась, сюди прийшла, ой Боже ж мій, Боже, чим прогнівала?", він до хрусту стис худенькі плечі і сотні голок болю закам’яніли під нігтями, по артеріях лоскітно заструмкотіли до серця, і, коли кров вимерзла, ліг на спину, щоб полегшити голос, "зрозумій, зароблю гроші, поїдемо по найкращих санаторіях, заспокойся, благаю", "їдь один, мати взнає і дорікатиме розплатою за гріхи, їдь завтра, коли навідатись, я напишу", "люба, допоможи допомогти тобі", "їдь, розлукою спокутую провину; може, помилка, може, колби переплутали, правда", "жалісна, славна, сиротлива, дозволь побути, доки взнаємо все", "розриватимусь навпіл, ти мені милий і донька не чужаниця, їдь", "знаю, з медом борсучий жир лікує", "ой, горе; вибач це одноденне кохання", "побудь хвилину, дай надивитись", сиділи поряд, лицем до лиця, дитячі сльози на дитячих віях схолодили його щоку, "маєш гребінець?", "розчешу пальцями, ось так, тепер зовсім шкільне дівча", "прозивали лисичкою; дивно, нічого підступного в мені нема", на переїзді уривчато дзигонів дзвінок перед Ворошиловградським поїздом, і місяць маслянів на відрі, коли, провівши жінку й сидячи на цямрині, побачив чорну, мов обкорована береза, вежу над сонним розгубленням степів.