...У майстерні друга, запійного скульптора, що зводив по селах пам’ятники, мав п’ять прав на машину, які мусив викупляти після п’яних зальотів і, смертельно боячись наркологів та елтепе, знову їхати на заробітки, Ігор спросоння згадав власну втечу: молодий з каштановою борідкою лікар гавкнув кінську дозу люміналу, бортонув ангела; по лікарні кипіло розгублення, чужа загибель звільнила: відпросився з трудотерапії за цигарками, за туалетом накинув спортивний костюм, сів на електричку; жаль, диякон відмовився, чималий строк відкайданили; режисерові все одно виписка світить, знімуть статтю про психоз, на кіностудії потішатиме сценаристів історіями про шизиків; годі вибріхуватися, сам знаєш, що з дияконом пов’язали б хутчій; терпець урвався вимріювати картини: нічну рибалку з остями й ліхтарем, затяжку махоркою, стиснуті водою мисливські чоботи, яблукасте над житнім стерновищем небо, — в майстерні, прибудованій до гаража, смерділо бензином, прокислою чайною заваркою, в банці стояв недопитий березовий сік, і павук павутинням мережив альбом курортів: притолочений загравою туманець над кручами, покірну гладь озера з мученицьким ликом храму, терен між лободи, латунну прохолоду ключа на мізинці, по вестибюлі тінь лип, коли з курткою на плечі, з невипитою піснею, з приємною важкістю руки на шиї дівчина відмикає кімнату з крохмальними клавішами простирадл: за довгим полем ріллі стрімкий спалах крейдяного пагорба, над дорогою яструб п’є спокій очей лисиці; вклякнути й плакати, літо загортається легше, ніж томик поезії; називати єдиною, доки згаснуть романси по самотньому радіо, жалісною і чужою під тінню птаха на змитій бруківці, під мимовільною чорнотою польоту до яблука на двох, заздрити собі на тісному покривалі, просинатись від тріску вогню, спросоння розсмикувати портьєри й сліпнути від південної грози, що хилить пальмову віть до вікна, замолювати розгублений плач коханої і губами зціловувати тугі цвітини бузку на грудях; прокидатись романтиком невдач, жагучою рибою в промоїні греблі, блакитним знаменом над палубою, добрим домовиком, звісивши ноги з бантини, — на столі і підстаканнику загострені олівці, два ескізи, фотокартка лікарняних друзів, режисера й диякона, котрий наостанку благословляв: отже, молишся чи постишся, звинувачуєш чи прощаєш, схвалюєш чи докоряєш, виходиш чи входиш, продаєш чи купуєш, розказуєш чи мовчиш, чи щось інше дієш, роби во славу Господню! на старовинній валізі лежала портретна рама, гуаш, різнобарвні замацані пензлі, пучок колосків, похідний кип’ятильник, мурахи в майонезному слоїку з цукром, і, заллявши окропом чай, художник головкою сірника почав рятувати в’язнів скляної домовини, однак вони заривалися вглиб, тоді нігтем постукав по дні, мурахи завмерли під сніжним пригнітом, забули дорогу від солодкої смерті і згадалось: перед інсуліновим шоком санітар, примотуючи до ліжка, впирався в матрац коліном, на грудях стягував широкого пояса, бо ще до сніданку сестра попередила хворого не пити воду, не палити, готуватись до провітрення мізків, бо судома гарячим свинцем наливала кістки, кидала в прірву, де на камені сохли колючі сонця перекотиполя і рикав гривастий зі свічниками замість рогів звір, що час від часу годувався кров’ю блощиць на власному тілі, яке облизував наждаковим від спеки язиком, лапами гріб пилюку; дика пустельна голизна кишіла іржакуватим болем, від сатанинського крику репав сонячний дзвін, бо виламувало скроні, медсестра після уколу глюкози тримала в згині ліктя ватку, давала пити сироп і повернення до свідомості упам’яталось тим медовим ковтком і листяним шелестом паса, якого змотував на руку санітар; страх діабету примусив тікати і отепер офіційному хворому, з відміткою на відомій по відділах кадрів сторінці військового квитка, залишився фотонабір, себто збирання по людях замовлень на кольорові портрети, прийом колгоспних заявок на виготовлення агітплакатів типу "Тверезість гарантує продовольчу програму", оформлення стендів соцзмагання з трактором на хвильчатому тлі; лишилось заробіткувати на стрічках — кращому механізаторові, рибалці, ідеологічному працівникові, винбригаді, доярці, народному контролерові, наставнику молоді, фуражирові, чабанові, комсомольсько-молодіжному агрегатові, працівнику бухгалтерії, городній бригаді (страх Господній, скількох тра ощасливити золотистою биндою), лишилось оббивати пороги правлінь, вбалакувати парторгів на вивіски, слухати, що є свій художник, що продере сліпи й намалює ого-го, а грошей на витребеньки катма, та й зайва маруда застійних часів одбиватиме селян від праці, ми обдумаєм це питання на районній нараді, залиште адресу, ждіть офіційної відповіді; лишився острах потикатися до батьків, випадкові нарікання по випадкових готелях, частіше пітна вокзальна товчія, в усміхненому туфлеві віть полину, шкіряна папка з показухами, в сумці станок для гоління, нитки з акуратно обмотаною голкою, порейзана фломастером карта Союзу, пара шкарпеток, на середхресті мигалка з червоним хрестом, вага етюдника на плечі, жорсткість фарби на пучках, понад річкою всевишній солов’їний пульс і осторога бути пійманим на в’язки.
25
По райцентрах, міняючи волю на спекотний порох доріг, художник під кінець літа відчув упевнений спокій творця, і тоді лагідне світлоносне небо вклякнуло перед двоповерховою дерев’яною оселею, — собака на затіненому виноградом подвір’ї позіхнув, покидаючи вулик, що слугував будою, тітка в тріснутій на рукавах сукні втомлено замахала, "не треба, маєм портрети"; на веранді дівча бавилось безвухим зайцем і, доки запнута тугою, відьомськи вродлива, молода жінка, долонею притримуючи спідницю на породистих, засмаглих ногах і грайливо торкаючи хитке перильце, збігла сходами старої будівлі, срібним нігтиком зірвала застібку на зашмуляній по краях папці, супроти сонця глянула на рум’яно портретне лице малюка, на наречену в білому чеканні темряви, на діда з орденськими планками на піджаку, доки пес обтрусив солому, листя гойднулось від леготу, мати гримнула тазиком картоплі перед качками, плеснула в розрубану шину води, сонним перевальцем почовпала до літньої кухні, доки вишневі тіні різьбились на кволих без чоловічого захисту плечах, на волоссі кольору молодої соснової кори, Ігор боявся словами розчаклувати захоплену німоту; віддала папку, ловко підібрала коси з очей, посмішкою з лукавим вогнем помади запросила нагору, а художник усе незмигно дивився на Неї; боком обминув чорнороте оскалене собача, з альбому вибрав фотографію доньки, погортав оксамитову скарбницю без жодного батькового знімка, помріяв хоч доторк вільної блузки, хоч тінь безтурботного намиста, хоч почерк залишити на згадку і попрохав записати своє ім’я, своє прізвище, свою адресу; Вірина згода обернула сміх на прохання зустрічі; працюю вихователькою в гуртожитку, відпустка скінчилась, яке там море, яка там блакить, знов чекай п’яного шарварку, виску, дізнань після бійки, пелюшок на коридорі, безсоромного сміху з прохідної дівочої секції, залицянь на вахті; розлучена давно, знаєш станцію човнів за мостом? тоді до завтра, вибач дурну відвертість, це прикмета довіри до тебе, Ігоре.