21
Ртутна кипінь лампи над ординаторською нагадувала художникові димкувату вечірню сукню — зайшов за картинами, уплітала торт і давай вичитувати: аліментиків мало, дитя хворе, путівку дістань; тверезий змовчав би, нехай сережки рубіново при затяжці спалахують, адвокат Едик, заскалившись, крізь чарку коньяку вивчає своє віддзеркалення на серванті, постіль розкидана, на дні фужера засох лікер; дивно, старенька, подарунки мізерні, набриднеш і цьому? давай вонкати, двері навстіж, скривавілими в кутиках очима по вітальні косує, ціхо, ша! на кухні повільно сокиру взяв, обтер рушником від м’яса, коли крутне, туфлі фінські з перламутровим верхом на порозі погубила, повагом відчинив шафу, купкою на підлогу склав шкіряного плаща, хустки з люрексом, інший дріб’язок, придбаний колись за картини, на капусту пошаткував, сусіди, ображені гримотнею, по трубах б’ють, віддзвонюють ще живого, доки сержанти руки за спину виламали.
Після вироку, як і після ядерного полігона, почувався поза образами, в смиренній течії існування міркував, що жорстокосердна лють чим далі, тим дужче плодитиме зневажених і самотніх людей — заступників перед престолом на суді; чим далі триватиме пошук насолод для розгнузданої гордині, тим більше стражденників волатиме прямими зробити останні шляхи, бо якщо і приречений, то тільки нинішній світ, зерна ж світла неземні і незнищенні землею, — хотілося вмерти непомітно, до санітарського крику: підйом! до спиртового запаху медсестри, до дзенькоту пінцета об голку, до тарілок тухлої риби, до малювання плакатів про алкоголізм, до безвільно-тваринної туги від галоперидолу, до невсидючості з мажептилу, до зойку епілептика з розтовченим лицем, до ляльки з носовичка в руках людожера, до петлі з ланцюжка унітаза, до скрипучих дверей ординаторської, до першого голуба на вікні, якраз, коли смерть блукає надранням і прихід її схожий на вихор блідих метеликів-капустянок; згодом минулося й це бажання, зникла вбивча в неволі оскомина спогадів і зір сліпила безодня: за переказами вдома золотіла церква о трьох куполах і глибоченне озеро ковтнуло храм; перші свідки присягалися, що чули, як вода із сичанням виламувала рами й гасила свічки, зойкнув дзвін, срібні пруги торкнули берег потопленим світлом; і вперше зникала образа на Анну, спокій спалахував мокрою кропивкою на піску, зникала ворожість до дитини, яку винуватило його самолюбство, обкрадене найщирішою любов’ю і найсвятішим смутком; душа, мов обпалений блискавкою птах, студила крилля в падінні між хмар і диму, прощень і зрад, розлук і вовчого світла батьківщини; вже зимно горлали півні, пороша сіялась на вкритий соломою брикет, під ногами трава шелестіла літнім ще видзвоном мантачки і шамотнею на покосах дерев’яних граблів, копиця під лісом тримала дівочий сміх, любощі, пісню, "ой лучче б я була, ой лучче б я була", ще головешки пахли капками сала, ще найвищий на осокорі листок пам’ятав вибух грому, а вже останнє тепло, спрага зросту і вітряного буяння заповзали до кукурудзяних стебел, кублились по димарях покинутих літніх кухонь, тиша володарювала над світом; тої осені мама прийняла в хату двох тіток, що старцювали на погоріле: старша, віспувата, в довгому картатому пальті, молодша, білоока від сором’язливого смутку: вициганювались засвітло, з корзинами, на споді яких лежали мішки, і поверталися смерком, коли батько гримав біля плити оберемком дров, а мати чистила до вечері картоплю; тоді тітки ставили клунки на ослін, розтирали намуляні перев’яззю плечі і виймали на стіл крашанки, жовті, буцім вільхові поліна, скрутні здьору; гуньки їхні смерділи вокзальною хлоркою, мишачими кублами й злежаним сіном, за першою сніговицею батько з горища зняв санки і тітки, послизаючись у провулку, знову зникали серед посніжених піль; мати не замикала хату, а ставила під дверима відро в налипах жому, боялась, що порчу на сина нашлють, отруять непостійністю; то тітки з обіду відігрівались при печі, просівали муку, варили вареники з капустою, припрошували господарів, а батько бридив, віднікувавсь, ішов розкладати гичку з кагата, й мати слухала оповідь про пожежу, де згоріла сім’я, про бідування, про осуд, що випікає кістки, і дві сестри? дві знайомі? за фіранкою на печі витрушували з вузликів копійки, рахували, різьбились тінями на сірому тлі, перехиляли на двох четвертинку і, скубнувши вінок сіянки на стіні, лягали одній на плече, непотрібні нікому для сліз і добра, — тоді вагітна на сьомому місяці ходила на прийом до секретаря виконкому, котрий пхикнув: їдьте, звідки приїхали; "що тепер, бери обріз і йди в ліс?", а згодом, заплакана і сердита на кухні дорікала невдахою, таки прописався в Боярці, пішов двірником і щовечора на нього чекав окремий рушник на гвіздку у ванній, одеколон "Російський ліс", аби притлумити сморід сміттєвих бачків, на підвіконні чекав папір і пензель, а дружина втомилася ждати помітних змін, невситима до пошуку тривога бубнявіла в материнському лоні, щоб позбавити останньої любові до чоловіка і почуватися панною, чий усміх, чий хміль образ ладен гнати і милувати надією на лагідну нічну смерть у безсмертному світі, — вертольоти перевалювались на бік і низько обнюхували острів, зникали в сніжних снопах; згадував щедрувальників, вічнозелену тугу осипаної глиці і віск на пляшках з-під шампанського, що були свідками й свічниками, пам’ятаєш, мила? дякувати долі, знайомий кухар напихав до рюкзака м’ясо й картоплю, в штольні можна розвести багаття, розвареними картоплинами ловити вишкварки на сковорідці, дякувати випадку, брила кварцу захрапотіла за декілька метрів, доки розчистили завал, встигли з приятелем почубаритись за цигарки, сивина біло-смертельним туманом означила голови, дякувати буранам, ніде поезія так не завчається, як у неволі, єдина тодішня втрата — це страх, основа творчості: ні запечатаний подих листів, ні буденність полігонного неба не вигоювали до святої творчої цноти; при вході автоматник перевіряв перепустки, люди в цивільному ловко одягали крохмальні халати, лунав наказ шикуватися, до казарми, на клапанах шапок намерзали бурульки, і задні бачили лишаї власного подиху на спинах приятелів, сам диявол прицілювався на мішені бушлатів, сніг гривастився над комірами, гув об розтяжки радіовежі, вгризалася в ніч кам’яна без обрію пустеля, і вікна буряковіли на лютий мороз; день при дні художник відгавкувавсь лишень на команди, решту змовчував, не соромився опівнічних сліз, забував назви поліських річок і згадував бідовішу від Анни жінку з босоногим немовлям на руках.