Лікар підійшов до вікна і запитав себе: чого за спогадами забуваєш ці стіни? совісно? втома без краю, забудь. Натомість згадав дядьків рецепт лікування радикуліту: коли кінські кізяки вивозять від стайні на поле і ґрунт просихає, хворого по шию закопують у перегноєну, гарячу всередині землю, жар, здається, обвуглює м’ясо до немічних кісток, змушує чверть години волати до перехожих, доки людина не засне і земляний струм зцілятиме тілесну кволь: груддя висмокче з потом дьогтярний страх і вигріє солону їдь на суглобах — зсушить сльози на віях — багатьох вилікував? — запитав тоді дядько і виставив руку, в сутіні схожу на скибу рятівної землі: допомагаєш по змозі? то ж бо й воно, голубе. Мжичило, і два медбрати виносили з лікарні покійника на ношах, обік "швидкої допомоги" тупцяла під чорною парасолею жіночка, в якій лікар признав учорашню знайому — дружину Миколи, чий подих ковтнула одна ніч до літа.
12
Мряка пахла смородинним листям, коли, звівши каптур дощовика, Андрій поглянув від криниці на вікно: мати під грубкою дивилась по телевізору виставу і зрідка переводила погляд на уквітчаний айстрами портрет на божничці, — звістка про смерть вкам’янила упевненість, що вона винна перед дітьми, біду накликала бажанням добра замість науки терпіння, — і, дратуючись показним безпорадним смутком, накинув дротяного алюмінієвого обруча на хвіртку, пішов замогоричити полагоджену плиту: на пагорбі шелестів сад і густо віяли полином оброшені поли плаща, зоддалік маячіло горіхове гілля над стріхою хліва, хтось чорнів обік стежки, злігши ліктем на мотоциклетний бак, і зблизька Андрій припізнав вайлуватого Степана в шкірянці, в танкістському шоломі: кажуть, худібкою ґендлює, наїв риляку, виписує по заниженій вазі телят і тихцем перепродує, агроном, шишка, чекайте, ціпи, прийде й на вас осінь! подумав, потискаючи п’ятірню ворога, згадуючи, як пасли череду в жлуктичку і старші хлопці зіпхнули зі скирди на забуті в соломі вила, як сходив потом, доки Степан, впершись п’ятою в його живіт, висмикував пекуче, до риготняви просмерділе жомом, залізо з сухої холоші, бо кров ще не цвиркнула жижкою; як чистили криницю і жабенята з білими черевцями лізли до кадки, старий Антон підкладкою роби витирав глину на носі, гукав "майна", лопатою з дна підштовхував відро, затим вечеряли, по сільклубі вимерхав шал музик, пахло смаженим ячменем, яким сусіди заправляли березовий сік, Степан видженджурювався на побачення до Зої, що, сидячи на підмощених долонях на сцені, на колінах розглядала обкладинку журналу "Кіно", відтак виймала люстерко з сумочки, батистовим ріжком хустини торкала вії в сльозах, чекала, коли перед танцями пухлощокі старі діви заляпають синьою пастою лампочку, картопляний дим напливе від городів, затопить лахмани на скагачених під стіною стільцях, а вона випливе з обіймів солодким сном, що зціловує чоловічу покірну втому, — нині розклад крутий, поганяй собі, — позіхнув Андрій, розтруївши себе ревністю — наблатикався, аткуль такий борзий? — прикахикнув агроном і попустив ремінець на підборідді, — відступи від гріха, — по-дружньому раджу: за потаскухою упа— даєш, кинь, — Андрій витягнутою рукою намотав на кулак шкірянку, злегка турнув зм’яклі груди, смикнув другораз і відштовхнув тіло на коляску, потім перестрибнув каламутний потічок і перед обійстям витер черевики об лопухи;
сторож пекарні, лийнувши по кухликах доморобного вина, неквапно розгладив лопатисту бороду; "днями дівча навідувалось, гомоніло з дочкою про Михайла, — за упокій небіжчика, Бог дав, Бог взяв, за ласку твою, що послухав старого"; з полиці зняв підшивку журналів "Охота", об коліно витрусив пил і, пчихнувши, засміявся ласкавим виболілим сміхом; "отуто пишеця, в одному районі ведмідь на корові в’їхав до хутора, молодиць розлякав під магазином, та й вшився, врем’ячко таке, що світ показило, хто ким поганяє, вогонь святий зна; ще по їдненькій? славна тяга в плиті; знаєш, друже: щастя — це давні журнали, легке вино і сльота неісходима"; раптовий смуток висвітив нестримність дідового характеру, що гнівно викришував зуби, аби знесилити себе нічним каяттям, "кепсько, якщо полаємось; і в мами, і в нього однаковий сум, а спокій різний; годі", обірвав себе Андрій лякливою думкою, що недоля завше підслуховує в благодатні секунди; Зоїна з цідилком на плечі постать майнула повз вікно, і чекання по-різному наструнило чоловічий слух: старий чув за сінешніми дверима сюрчання молока в слоїк і виплеск оденків на котячу таріль, а молодому чувся змах витріпаної марлі, чий звук лоскітнув щемом свіжого на рані бинта, — в картатому батьковому піджаку і грубому светрі з лисими ліктями присунула кріселко до швацької машини, взялась дострочувати сукню за журнальною викройкою: звіднедавна полюбила сімейну розважливість, однаково як раніше під солов’їний пульс травня любила прогулянки на природу, любила послухати дорідних людей, котрі заради утвердження складали екзамен на звання справжнього мужчини, більш озброєні нетерпцем, ніж азартом, втрачали впевненість за браком розкутості й царювання над сексуальним досвідом подруги; бідолашні, провалювалися за другою спробою витягнути білет, аж мусила заспокоювати власною безжурністю: віддала тобі душу, знай! любила урочистий запах підсолодженої води у вазі з хризантемами, грудневе різноголосся зборів, любила під кінець повторювати, що жінка — це любов, і доказувати це чоловічкам, які прагнули втримати її благально розсипане волосся, любила втіху від влади над ними, владними й жартівливими лишень тоді, коли після допитувань дзеркало серед ночі світило від незасмаглих грудей, немов матеріалізуючи сніжну пахощ жасмину, і зблискувала обручка на правому підмізинці, яким збивала попіл на сигареті, серед багатьох вгадувала мужа без гонору, такого, котрий би не сікався до дитини, страх за яку обпалив стільки нігтів, скільки разів м’які, спітнілі від шалу пучки торкали вапняну стіну і скільки літ обчорнили сажею баняки вареної картоплі, — пам’ятаю доторки рил над коритом, дерть на полах кухвайки, лискучі зализні коров’ячого язика на здухвинах теляти, втому, осуд, що за розлуки гнітив чеканням, єдиним, чим пришвидшувала час без коханого, виглядаючи якого, задивлялась на себе без тіні турбот: пізнувато, відвези, милий, додому — і на задньому сидінні духами освіжала язик, щоб дихнути на старого святковим передноворіччям будинку культури; дід влюлявся в боковушці, біла з чорною нитки зшивали нову балахонисту одіж, легким півсерцем прикіпала до шпалер тінь годинникового ланцюжка, якого, замість ваги, обтяжував срібний хрест, і, відірвавшись на мить від шитва, вона посмішкою дозволила залишатись; де-не-де над бруківкою туман світлів од місячного полину, далі густою сметаною завмирав по обочині, і сигарета згасала в мокрому рукаві дощовика, коли потайки від сусідів за купою битої цегли і з лагідною турботою уявляв її нічні походеньки з клубу, відчував, що жалість приковує до цього кам’яного, на взір світло-безмежного шляху, який десь за греблею обростав осиковим листям ставків, розгіллячувавсь на потоки, гранітним деревом-річкою напував обрій, — ще знадвору Андрій почув, як Зоя присунула до машини важкий з одягом стілець, а потім, роздягаючись, скинув на підлогу дідові окуляри з табурета і мельхіорову заколку, спросоння на ліжечку завовтузилося, заприцмакувало маля, запала тиша, м’які й сірі, щойно розбруньковані, вербні котики очей зоріли сміхом, "справиш собі зимове пальто", "так, люба", "грішно, що зараз вибирають жінки", "це комплекси розлучених", "вибач дурну бабу за красування", рипнувши пружинами, лягла на бік і згадала про відвідини братової нареченої, згорьовано великоокої, ледь помітно кульгавенької на ліву ногу Олени і, плачучи, розповіла те, що замовчувала перед батьком.