Безголов'я

Страница 10 из 32

Гуцало Евгений

— Що це таке? — позвірішав Потурнак, сторопівши від несподіванки.

— Санки... й кінь,— спромігся на слово Іван Смола.

— Та бачу, що санки й кінь! — ще дужче визвірився Онисим Потурнак, різким порухом грудей відштовхуючи від себе згорьованого діда.— Я тебе питаю — що це таке?!

Максим Ковтяга, оговтуючись, пояснив:

— Домовину везу.

— Чию домовину? Куди?

— Свою домовину везу... для Марійки... та я ж казав тобі...

Кінь зупинився біля купи сухого гілляччя.

— Иди на пост, Іване,— наказав Онисим Потурнак.,— Ми з тобою ще побалакаємо.

Іван Смола, перекинувши автомат через плече, подався поміж ялинами, й скоро його постать зникла поміж свіжої хвої.

Онисим Потурнак провів поглядом окоренкувату міцну постать Івана Смоли, прислухаючись до скупих звуків у лісі. Широкі ніздрі гачкуватого носа роздималися, серце в грудях билося прискорено, в антрацитового поблиску очах плескала-ся тривога.

— Значить, ти живий, батьку...

— Краще б не жити.

— А мені таке вже вспіли набалакати... Наче ти богу душу віддав.

— Зі мною душа моя.

— А Марія? Що ти сказав про Марію? Чи мені причу-* лося?

— Марію в криницю кинули... Вбили і втопили Марію.

— В яку криницю?

— Та в яку... Ти воду пив із тієї криниці.

— Хто ж це таку наругу вчинив?

— Хтось уночі... Хіба признається...

— Хто б це міг? А люди що кажуть?

— А що люди?.. Вже не вернеш.— Максим Ковтяга підвів голову й подивився затуманеними очима.— Чим же вона завинила? Перед ким?

Губи в Онисима Потурнака сіпнулися, підборіддя несподівано затремтіло:

— Ти в мене питаєш?

Максим Ковтяга кліпав плаксиво, на кінчику посинілого носа здригалася прозора краплина.

Онисим Потурнак, сутулячись, подався від купи гілляччя, й здавалося, він скоро зникне поміж деревами. Старий Ковтяга дивився вслід... Бо на кого ж йому тоді сподіватися?.. Голова звісилась на груди. На мить здалося, що все чи сниться, чи мариться, бо все це не може відбуватися насправді.

Зашурхотів сніг — це повертався Онисим Потурнак.

— Батьку... Максиме Івановичу, ти чого приїхав? —> озвався.

Ковтяга хлюпнув на нього сивою млою очей.

— Чого, питаю, в лісі?.. Отут, де наш загін? Може, й слід привів за собою?

— Та Марія ж... За Марію сказати...

— А домовина?

— Моя домовина... для Марії...

— Й домовину ото повіз до лісу?

Почуваючись ні в сих ні в тих, почуваючись винуватим (а й справді, посеред білого дня притюпачив сюди, а й справді, міг навести на їхній слід, а за ними та й так по лісах довколишніх та селах ганяються, та ще й оця домовина...), Максим Ковтяга відчув, що змушений захищатися, а тому-то несподівано й для самого себе зібрався на силі, його миршаве кістляве обличчя наколющилося.

— Запаморочилося в голові — от і до тебе, горе повело та біда. Бо до кого ще, як не до тебе? Скільки разів, Онисиме, ти казав: "І пальцем не дам нікому торкнути Марію". Скільки балакав: "Марія для мене — як рідна, і Ганнуся — як своя дочка". Скільки разів говорив: "Коли з Маріїним чоловіком щось на фронті станеться — нікому не віддам і дочку її вдочерю"... Чи, може, я вигадую, га?

Тут до них непомітно підійшов геть низенький чоловічок. Ну такий собі чоловічок — зростом із пеньок. І цей одземку" ватий пеньок у валянках, які гармошкою грали на його опецькуватих ногах, куца куфайка на огузькуватій постаті. Здавалося, з половину цього чоловічка складала велика та кругла голова з очима косого розтину, з приплюснутим носом, з розплесканими губами. Шия густими сальними складками малиновим сяйвом світилася з розхристаної сорочки.

— Чого він кричить? — озвався цей одземкуватий ценьок, підозріливо глипаючи на Максима Ковтягу й запитально — на Онисима Потурнака.

— Хай покричить, Федоре,— спокійно мовив той.— Хай викричиться...

— Ну, коли таке діло...—.згідливо буркнув Федір.

— Батьку... Максиме Івановичу!.. Говори, чого ж...

— То до кого ж мені було їхати, як не до тебе?.. Горе повело... Думав, що це й твоє горе, а в тебе хоч би сльозина...

— Розучився за війну плакати,— мовив Онисим Пбтурнак.

— Герої не плачуть,— докинув низенький чоловічок, який не стояв на місці, а весь час тупцював довкола них, заходячи то спереду, то ззаду.

У Онисима Потурнака було холодне, рішуче обличчя людини, яка звідала бур не тільки в житті, а й у душі своїй пережила ще важчі.

— Значить, так, батьку... Максиме Івановичу... Марія — золота душа. Але ж війна не вибирає, всіх косить, а коли й вибирає, то саме такі золоті душі... Марія — на совісті війни... Та про яку там совість війни й казати!

Максим Ковтяга слухав і, либонь, нічого втямити з почутого був не годен, суплячись куцими бровами, а вони й не супилися, надаючи його обличчю розгубленого й водночас кумедного виразу.

Одземкуватий чоловік тупцяв довкола них, поглядаючи на Онисима Потурнака очима відданими й захопленими.

— Війна ще огризається,— мовив той,— наче скажений звір, але цей скажений звір уже скоро загине від наших рук...

Максимові Ковтязі чомусь здавалося, що то й не Онисим Потурнак говорить, а хтось інший, той, хто сховався й сидить у нього всередині. Ото хіба що голос у них схожий, а насправді хтось таки інший, інший,— і він навіть пильно раз і вдруге заглянув Онисимові Потурнаку до рота, де за частоколом зубів і сподівався вгледіти отого іншого, бо мав би хоч трохи виглянути, бодай дрібненькою дещицею виказати себе.

— Карателі оскаженіли, всякі зондеркоманди несамови-тіють... Чули за Нову Греблю? Палять, не жаліють ні дітей, ні старих. Та й за мою сім’ю, либонь, не забули? Старих моїх батька-матір побили, дітей із жінкою в хаті спалили живцем. За мене, значить, спалили, бо хтось виказав. А хто виказав? Таки ж свої виказали...

— Ми до них ще доберемося,— докинув Федір, мнучи та мнучи довкола пухнастий сніг.

— А таки доберемося,— гуркнув жорновими звуками голосу Онисим Потурнак.— І коріння їхнього не залишиться на нашій священній землі. І поквитаємося, батьку, за твою Марію. За твою і мою Марію. За старим нашим слов’янським звичаєм — око за око і зуб за зуб... А ти правду сказав, що Марія для мене за рідну була.— І звернувся до Федора: — Ти про цю жінку чув щось?

— Либонь, не чув,— покрутив той головою.

— Про таких після війни пісні співатимуть, легенди складатимуть, такі після війни оживуть у пам’яті народній...