В Ліоні довелося затриматись. Ми не знали, куди далі попливе "Лебідь" — на південь Франції чи в Швейцарію.
Ми розпитували моряків, човнярів. Нарешті довідалися: "Лебідь" поплив у Швейцарію. Ото ми пішли за течією Рони.
— Із Швейцарії рукою подати до Італії,— сказав якось Маттіа.— Чом би нам не завернути в Лукку? Як би зраділа Крістіна!
Бідний Маттіа! Він допомагає мені розшукувати тих, кого я люблю, а я не роблю нічого для того, щоб він міг обійняти свою сестричку!..
Від Ліона й далі ми стали швидше наздоганяти "Лебедя", бо судну підніматися Роною з її швидкою течією не так легко, як Сеною. В Кюлозі "Лебідь" був тільки на шість тижнів раніше за нас. І все ж, вивчаючи карту, я став сумніватися, чи ми наздоженемо його, перш ніж він попливе в Швейцарію. Я ж бо не знав, що до Женевського озера по Роні не допливеш, і уявляв собі, що пані Мілліган таки попливе туди на "Лебеді".
Ми прибули в Сейсаль, місто, поділене надвоє річкою, через яку перекинуто міст.
Ми зійшли на берег. Як же я здивувався, коли побачив "Лебедя"!
Так, це він! Але він виглядав як покинутий корабель. Він стояв на якорі, вікна й двері були позачинювані, на веранді не було квітів.
Що трапилося? Що сталось із Артуром?
Ми кинулись розпитувати чоловіка, який стеріг "Лебедя". Він сказав нам таке:
— Дама-англійка, що подорожувала цією баржею з двома діточками — паралізованим хлопчиком і німою дівчинкою,— тепер у Швейцарії. Вона залишила баржу тому, що далі по ній Роною не можна плисти. Вона разом з дітьми поїхала в Швейцарію коляскою. Восени вона повернеться на "Лебедя", спуститься аж до моря й перебуде зиму на півдні.
— А де саме в Швейцарії мала намір зупинитися ця дама?
— На березі Женевського озера. Десь у Веве,чи що... Хотіла найняти там будиночок. Але я не знаю напевне...
Вперед! Тепер наш шлях лежить у Швейцарію. Спершу — в Женеву. Купимо карту й поглянемо, де те Веве. Потім підемо туди. А там уже знайти пані Мілліган буде дуже легко.
Через чотири дні ми вже були у Швейцарії. Прийшли туди без єдиного су в кишені. Одяг наш зно сився, черевики стопталися.
Але виявилось, що Веве — це не село. Це місто, і до того ж, досить велике місто. Його околиці сягають аж до Вільнева. Про пані Мілліган, тобто про даму-англійку з паралізованим хлопчиком і німою дівчинкою, ніхто не знав.
Ми вирішили обійти всі будинки, де живуть іноземці. Заразом будемо давати на вулицях концерти й заробляти в такий спосіб гроші.
За день ми обійшли Веве й зібрали сякі-такі гроші. Але пані Мілліган не знайшли.
На другий день ми подалися в околиці Веве. Простували по вулицях куди очі дивляться, зупинялися й грали під вікнами чепурних будиночків. Проте знову наші пошуки виявились марними.
Тоді ми подалися до Кларана й Монтре. Ми були стурбовані, але надії не втрачали. Були певні: не сьогодні-зав-тра ми зустрінемося з пані Мілліган, Артуром і Лізою.
Ми йшли по дорогах, огороджених живоплотами, по стежках, протоптаних у виноградниках, по тінистих доріжках, обрамлених крислатими каштанами. Ми бачили металеві огорожі, дерев'яні паркани, за якими стояли чепурні будиночки, зеленіли садки з посиланими піском алейками, з барвистими квітниками. Майже всі будиночки виходили вікнами на озеро.
Якось пополудні ми давали свій концерт посеред вулиці. Перед нами була кована брама, а позаду — мурована стіна. Я голосно співав свою неаполітанську пісеньку. Проспівав уже перший куплет і збирався співати другий. Аж раптом за стіною хтось крикнув, а потім підхопив мою пісеньку.
Голос був дивний — гарний, ніжний, але дуже кволий.
— Хто це?!.
— Артур? — прошепотів Маттіа.
— Ні, це не Артурів голос...
А тим часом Капі радісно повискував і стрибав на стіну.
— Хто там співає? — вигукнув я.
І той самий голос зненацька озвався:
— Ремі?
Моє ім'я! Я і Маттіа зачудовано перезирнулися. В ту ж мить я побачив, як за живоплотом у кінці стіни хтось вимахує білою хусткою.
Ми побігли до живоплоту.
Ліза! Хусткою махала Ліза!
Нарешті! Ми знайшли Лізу! Ми знайшли пані Мілліган та Артура! Яке щастя! Але хто ж то співав?
Ось про що ми спитали в Лізи насамперед.
— Це я співала,— відповіла вона. Ліза співає! Ліза говорить!
Щоправда, я багато разів чув од Акена, що до Лізи якогось дня повернеться мова. Найімовірніше, це станеться від сильного хвилювання, потрясіння. Але я не дуже в це вірив.
І це таки сталося. Сталося чудо! Вона говорить!
Вона заговорила, коли побачила мене. Може, вона думала, що мене вже немає на світі, що я навіки пропав.
Я схвилювався так, що мусив схопитися за гілку живоплоту, аби не впасти.
— А де пані Мілліган? — спитав я.— Де Артур?
Ліза заворушила губами, але годі було зрозуміти, що вона каже. Їй було ще важко розмовляти...
Але я вже помітив на алеї в саду коляску, яку котив слуга. В колясці лежав Артур, слідом за коляскою йшла пані Мілліган, а поруч з нею... поруч з нею Джеймс Мілліган!
Я враз присів за живопліт і пошепки звелів Маттіа, щоб він зробив те саме, не подумавши навіть, що Джеймс Мілліган не знає мого друга в обличчя.
За якусь мить я схаменувся і подумав, що Ліза, певно, дуже вражена тим, що ми раптом десь ділися.
Трохи підвівшись, я зашепотів:
— Не треба, щоб Джеймс Мілліган мене бачив, бо він вирядить мене назад до Англії...
Ліза злякано зняла вгору руки.
— Не кажи нікому, що бачила нас,— шепотів я далі.— Завтра о дев'ятій ранку ми знову будемо тут. Постарайся прийти сама. А зараз іди в сад...
Ліза завагалася.
— Иди, благаю тебе, а то я пропав!
Ми з Маттіа побігли попід стіною і сховалися у винограднику. Тут нам ніщо не загрожувало, і можна було нарешті про все поговорити.
— Ремі,— сказав Маттіа, вислухавши мене,— а чого нам чекати до завтра, щоб побачитися з пані Мілліган? За цей час Джеймс Мілліган може вбити Артура. Я піду до неї зараз же і все їй розповім... Джеймс Мілліган ніколи мене не бачив, тож нема чого боятися, що він згадає тебе і сім'ю Дрісколів. А там уже хай пані Мілліган вирішує, що далі робити...
Я пристав на пропозицію Маттіа.
Лежачи на моху, я довго чекав, поки повернеться Маттіа, питаючи себе, чи не зробили ми помилки, аж коли нарешті побачив: Матіа йде до мене в супроводі пані Мілліган.