— Віталіс?
— Ви його знали?
— Про нього мені сказав Барберен, коли я нещодавно приїздив у Францію розшукувати тебе. Але тебе, напевно, цікавить, чому ми не шукали тебе аж тринадцять років і чому нам раптом спало на думку звернутися до Барберена.
— Так, це мене дуже цікавить, дуже!
— Тоді сідай ближче до вогню, я розповім тобі все.
Ще як я ввійшов у кімнату, то повісив арфу на гвіздок. Тепер же я розв'язав свій мішок і сів на вказане мені місце. Та коли я простяг до вогню свої брудні й мокрі черевики, дідусь мовчки плюнув у мій бік. При цьому він мав вигляд розлюченого кота. Мені не треба було пояснювати, що я йому заважаю. І я підібгав ноги.
— Не звертай на нього уваги,— сказав батько,— старий не любить, щоб хтось сідав біля вогню. Якщо ти змерз, то грійся, нічого з ним церемонитись.
Я був приголомшений, що так говорять про сивого діда. Мені здавалося, що коли когось треба шанувати, то перш за все старих. І я сидів, не випростуючи ніг.
— Ти — наш старший син,— почав свою розповідь батько.— Народився ти через рік після того, як я одружився з твоєю матір'ю. Коли я брав її, була ще одна дівчина, яка сподівалася, що я оженюся з нею. Коли ми одружилися, ця дівчина люто зненавиділа ту, кого вважала своєю суперницею. І ось з почуття помсти дівчина вкрала тебе саме того дня, коли тобі виповнилося шість місяців. Вона завезла тебе у Францію, в Париж, де й покинула на вулиці. Ми шукали тебе де тільки могли, але не в Парижі, бо не могли думати, що тебе так далеко завезено. Нам не вдалося тебе розшукати, і ми вже думали, що ти пропав навіки. Однак три місяці тому ця жінка, бувши при смерті, розказала нам усе. Я негайно поїхав у Францію, розшукав там комісара кварталу, в який тебе було підкинуто. Комісар розповів, що тебе всиновив муляр із Шаванона, той самий, що підібрав тебе на вулиці. Я поїхав у Шаванон. Барберен розповів мені, що він тебе найняв до Віталіса, мандрівного музиканта, і що ти разом з ним мандруєш по Франції. А що я не міг залишатися у Франції й розшукувати Віталіса, то доручив зробити це Барберенові. Я дав йому грошей, аби він мав на що поїхати в Париж.
Водночас я порадив йому, якщо він тебе знайде, повідомити про це довірених у моїх справах з контори "Гресс і Геллі". Я не міг їм дати своєї лондонської адреси, бо наша сім'я живе в Лондоні тільки взимку. В літню пору ми — мандрівні торговці — подорожуємо всією сім'єю на фургонах по Англії та по Шотландії. Я розумію — ти трохи стурбований, бо ти ще нас не знаєш. До того ж, англійська мова поки що для тебе чужа, тож нам важко спілкуватися. Проте я сподіваюся: незабаром усе стане на свої місця... Ти до нас звикнеш...
Так, безперечно, я швидко звикну. А як же інакше? Адже я житиму разом з батьком, з матір'ю, з братами та сестрами. Щоправда, виявилось, що батьки мої, мандрівні торговці,— люди невеликого достатку. Отже, я не зможу віддячити матінці Барберен, Акенові, Маттіа, всім моїм друзям так, як мріяв. Та, зрештою, яке це має значення! Головне — в мене є сім'я! Що ті гроші в порівнянні з батьківською любов'ю, материнською ніжністю та турботою!..
Тим часом накрили на стіл: розставили тарілки з синіми квіточками, розклали ложки й виделки. Потім принесли металевий таріль, на якому лежав добрячий шмат смаженої яловичини — ростбіф — і картопля.
— Хлопці, хочете їсти? — спитав батько, звертаючись до мене й до Маттіа.
Маттіа показав в усмішці свої білі зуби.
— Ну, то сідайте до столу.
Перед тим, як сісти, батько підсунув до столу дідове крісло. Потім, сівши спиною до вогнища, він розрізав ростбіф і поклав кожному з нас по чималому шматку м'яса й картоплі.
Хоч я не був вихований за всіма правилами доброго тону або, точніше, не був вихований зовсім, все ж я помітив, що мої брати і старша сестра їли руками й облизували пальці, вмочені в підливу, а батько та мати, здавалося, цього не помічали. А дід дивився в свою тарілку, і єдина рука, якою він володів, без упину рухалась від тарілки до рота. Коли якийсь шматок випадав з його тремтячих пальців, брати сміялися з нього.
Я думав, що, повечерявши, ми проведемо вечір усі разом перед каміном. Але батько сказав, що він чекає друзів і що ми повинні йти спати. Взявши свічку, він одвів нас у сарай, що прилягав до кімнати, де ми вечеряли. Там стояли два великі фургони, якими звичайно їздять мандрівні торговці.
Батько відчинив дверцята одного з них, і ми побачили там двоповерхові нари.
— Ось ваші постелі,— сказав батько,— спіть собі на здоров'я.
Так прийняла мене моя сім'я — сім'я Дрісколів.
РОЗДІЛ XIV. БАТЬКО Й МАТИ
Виходячи, батько залишив нам свічку, але він замкнув дверцята фургона, і нам залишалося тільки лягти спати. Ми й зробили це якомога швидше, навіть не побалакавши, як звичайно вечорами, не обмінявшися навіть враженнями цього довгого, сповненого подіями
дня.
— На добраніч, Ремі,— сказав Маттіа.
— На добраніч, Маттіа.
Маттіа не мав ніякого бажання розмовляти, так само, як і я, і я був з цього радий.
Але й спати мені не хотілося. Погасивши свічку, я не міг склепити очей. Я став думати про все, що сталося, повертаючись з боку на бік на своїх вузеньких нарах.
Через якийсь час я почув, що й Маттіа, котрий лежав наді мною, теж повертався з боку на бік.
— Не спиш? — спитав я пошепки.
— Ще ні.
— Погано себе почуваєш?
— Ні, дякую. Я почуваю себе добре, навіть дуже добре. Тільки в голові все крутиться, ніби й досі на морі, на пароплаві, чи в кебі, який то провалюється у вибоїни, то виїздить на горбки.
Та хіба тільки морська хвороба не давала Маттіа спати? Хіба не нагнали йому безсоння ті самі думки, що мучили й мене? Він мене дуже любив. Надто тісно ми були зв'язані між собою, і він відчував те саме, що й я.
Сон не приходив, і мене чимдалі дужче охоплював якийсь незрозумілий страх. Чого ж мені боятися?
Я цього не знав, але все ж боявся. Ні, мене лякало не те, що я ночую в цьому фургоні, посеред цього нужденного кварталу Беснал-Грін. Скільки разів доводилось мені ночувати в гірших умовах або й просто неба! Я був свідомий того, що мені не загрожує ніяка небезпека. І все одно я боявся. Чим завзятіше я боровся з цим страхом, тим більше він мене змагав.