— Матінка Барберен була не сама. Біля неї був Барберен, хазяїн будинку, пан над матінкою і наді мною. Хіба він не довів це, продавши мене старому музиканту за сорок франків?
— Не треба про це говорити, мій маленький Ремі.
— Я не картаю тебе — просто пояснюю, чому не насмілився тобі писати. Я боявся, що коли мене знайдуть, то продадуть знову, а цього я не хотів. Ось чому я не написав тобі, що старий Віталіс, добрий мій Віталіс, помер...
— Лишенько! То старий музикант помер!
— Помер. І я дуже плакав за ним. Бо якщо я нині щось знаю, якщо вмію заробляти на прожиття, то цим завдячую тільки йому. Потім мені знов пощастило: я натрапив на добрих людей, які прихистили мене. Я в них працював. Та якби я написав тобі, що працюю квітникарем у Парижі — чи не став би Барберен мене там розшукувати або вимагати грошей за мою працю? Я не хотів ні того, ні того.
— Я розумію...
— Але я повсякчас думав про тебе. І коли я почував себе нещасливим,— а це бувало не раз,— я завжди кликав подумки на допомогу свою матінку Барберен. І як тільки зміг — одразу прийшов сюди, щоб обійняти її, щоправда, трохи запізно; але не завжди робиш те, що хочеш. А мені ще й спало на думку подарувати тобі корову. Гроші не падали на мене манною небесною — їх треба було заробляти. Скільки я попоходив по світах, скільки проспівав пісень, сумних і веселих, скільки грав на арфі! Ми працювали до чорного поту, лиха сьорбнули не з мілкого дна... Але праця була для нас радістю, правда ж, Маттіа?
— Ми щовечора перераховували гроші. І не тільки ті, які заробили за день, а й ті, що заробили раніше. Ану ж як їх стало вдвічі більше!
— Любі мої хлоп'ята! Діточки ви мої!
Поки матінка Барберен місила тісто, а Маттіа ламав хмиз, я розставляв на столі тарілки й склянки, розкладав виделки. Потім побіг по воду.
Коли я повернувся, макітра була вже повна жовтуватого тіста, а матінка Барберен витирала солом'яним віхтем сковороду. В печі палав ясний вогонь. Маттіа, сидячи навпочіпки, підкидав у нього хмиз. Капі весело дивився на всі ці приготування. А що гарячий дух із печі часом припікав його, то він раз у раз піднімав то одну, то другу лапу і скавулів. Полум'я освітлювало найтемніші кутки, кімнати, я бачив, як на завісці над ліжком миготіли тіні, що так лякали мене, коди я, бувало, вночі прокидався від місячного сяйва...
Матінка Барберен поставила сковороду на вогонь і, взявши кінчиком ножа грудочку масла, кинула його на сковороду, де воно відразу ж розтопилося.
— Ой, і пахне ж! — вигукнув Маттіа. Масло зашкварчало.
— Воно співає! — знову вигукнув Маттіа.— А я йому приграватиму.
Маттіа взяв скрипку і став тихенько підбирати мелодію до шкварчання масла Матінка Барберен весело сміялась, дивлячись на нього.
Адже момент був надто врочистий, щоб розважатися. Матінка, Барберен занурила в макітру ополоник, набрала тіста й вилила його на сковороду. Я нахилився вперед. Матінка струснула сковороду і, на превеликий жах Маттіа, спритним рухом підкинула млинець угору. Та боятись було нічого. Млинець, перевернувшися, знову впав у сковороду підсмаженим боком догори.
Не встиг я підставити тарілку, як спечений млинець опинився в ній. Першим млинцем ми почастували Маттіа. Той їв його, обпікаючи пальці, губи, горло. Але що це в порівнянні з тією насолодою, яку він діставав! Що тут важать ті опіки!
— Ну й смакота! — сказав Маттіа, запихаючись млинцем.
Тепер настала моя черга підставляти тарілку й обпікати руки. Але так само, як і Маттіа, я не звертав уваги на те, що млинець гарячий, як вогонь. Я з'їв млинець з насолодою.
Коди підсмажився третій млинець, Маттіа простяг до нього руку. Аж тут люто загарчав Капі, нагадуючи, що настала його черга. Маттіа віддав йому млинець. Це обурило матінку Барберен. Вона не розуміла, як можна давати собаці "людську їжу". Щоб заспокоїти матінку, я пояснив, що Капі — вчений пес і що він теж заробляв гроші на корову. До того ж, він наш товариш, отже повинен їсти разом із нами.
Матінка Барберен сказала, що вона не їстиме млинців доти, доки ми не втамуємо голод. Ми понаїдалися не скоро. Проте настав нарешті момент, коди ми дружно заявили, що не візьмемо більше жодного млинця, поки матінка Барберен не з'їсть бодай кілька штук.
Ми надумали пекти млинці самі. Спочатку до цієї справи взявся я, потім — Маттіа. Не важко було покласти на сковороду масло й налити тісто, але ніяк не вдавалося перекинути Млинець.
Мій млинець впав у попіл, а млинець Маттіа — йому на руку.
Коди макітра спорожніла, Маттіа, який добре розумів, що матінка Барберен не хоче говорити при ньому про мої справи, сказав, що хоче пройтися подвір'ям і подивитися, як там корова.
Ми залишилися вдвох з матінкою Барберен. Мені, звичайно, кортіло знати, які ,мої справи залагоджує Барберен у Парижі. Я гадав, що він подався до Парижа, аби розшукати там Віталіса і злупити з нього за мене гроші за всі минулі роки., Але тут мені нічого не загрожувало. Віталіс помер, а в мене грошей катма. Але ж Барберен може забрати мене самого! Може запроторити мене, куди сам захоче... Продати кому завгодно... Ось чого я боявся. І я був ладен покинути Францію — вирушити з Маттіа в Італію, поїхати в Америку, світ за очі...
Тільки Маттіа вийшов, я озвався до матінки Барберен:
— Тепер, коли ми самі, ти, певно, скажеш, чого поїхав Барберен у Париж!
— Звичайно, скажу, моя дитино, і то з великим задоволенням.
З великим задоволенням! Я був приголомшений. Перш ніж почати розповідь, матінка Барберен подивилася на двері, потім упівголоса, з усмішкою мовила:
— Здається, твоя сім'я розшукує тебе!
— Моя сім'я?
— Авжеж, твоя сім'я, любий Ремі.
— То в мене є сім'я! У мене! У мене — сім'я! У підкинутої дитини!
— Можна гадати, що тебе підкинуто не з доброї волі сім'ї, а то тебе не розшукували б.
— Хто мене розшукує? Матінко, кажи швидше, швидше, прошу тебе!
Раптом мені здалося, що я божеволію, і я закричав:
— Та ні, це неможливо! То Барберен мене розшукує!
— Звичайно, Барберен, але не для себе, а для твоєї сім'ї.
— Він тебе дурить, матінко!
— Ремі, будь розумником. Слухай, що я тобі скажу, і не бійся нічого.
— Я пам'ятаю, як...