— Цю дорогу я сам пройшов пішки. Вона набагато довша, ніж тут.
Я пояснив йому, як позначають відстані на картах. Він слухав мене, але, здавалося, не дуже був упевнений в моїх знаннях.
Оскільки я розв'язав свою торбу, мені спало на думку перевірити, що в ній є; до того ж, хотілося показати Маттіа свої багатства. Отож я розклав усе на траві.
Було в мене три полотняні сорочки, три пари панчіх, п'ять носовичків — усе в дуже доброму стані,— і пара трохи поношених черевиків.
Маттіа був наче вражений громом.
— А що є в тебе? — спитав я.
— Тільки скрипка і те, що на мені.
— Ну що ж! Ми поділимося всім, що в мене є, бо ж ми товариші,— сказав я.— Ось тобі дві сорочки, дві пари панчіх і три носовички. А що треба поділитися всім, то й торбу будемо нести по черзі: годину я, годину ти. Згода?
Маттіа хотів відмовитись, але я почав уже звикати командувати, що, мушу признатися, було мені дуже до вподоби; тож я заборонив йому сперечатися.
Між сорочками в мене лежала скринька Етьєнетти... і ще одна маленька скринька, в якій я сховав троянду Лізи. Маттіа спробував був одчинити цю скриньку, але я не дозволив. Я поклав її назад у торбу.
— Якщо хочеш зробити мені приємність, то ніколи не чіпай цієї скриньки. Це — подарунок.
— Гаразд. Я ніколи не доторкнуся до неї й пальцем,— сказав Маттіа.
З того часу, як я знову одягнув свою куртку і повісив на плече арфу, мене стала дуже турбувати одна річ — мої штани. Мені здавалося, що справжній артист не повинен носити довгих штанів. Перед публікою треба з'являтися в коротких штанях і в панчохах, які мають облягати ноги. А щоб вони краще трималися, їх треба перев'язати навхрест кольоровими стрічками. Довгі штани підходять для квітникаря. А я знову став артистом!..
Врешті-решт я відкрив скриньку Етьєнетти і вийняв звідти ножиці.
— Поки я підрізатиму штани,— сказав я Маттіа,— ти покажеш мені, як граєш на скрипці.
— О, залюбки!
Взявши в руки скрипку, він заграв.
Тим часом я відважно встромив ножиці в холошу штанів трохи нижче коліна і почав різати сукно. То були гарні штани із такого ж сірого сукна, як жилет і куртка. Коли Акен подарував мені цей костюм, я був дуже радий. Але, ріжучи отак штани, я не думав, що нівечу їх. Навпаки, гадав, що роблю їх кращими.
Спершу я слухав гру Маттіа, не кидаючи своєї роботи, але незабаром перестав орудувати ножицями. Маттіа грав майже так само чудово, як Віталіс.
— Хто тебе навчив так грати на скрипці? — спитав я, заплескавши в долоні.
— Ніхто і кожен потроху.
— А хто навчив тебе читати ноти?
— Я не читаю їх. Граю на слух.
— Я навчу тебе нот.
— Виходить, ти знаєш усе?
— Повинен знати, раз я хазяїн трупи.
Той не артист, хто не любить хоч трохи похизуватися. Мені хотілось показати Маттіа, що я також музикант.
Я взяв арфу і зразу ж, щоб вразити Маттіа, заспівав свою улюблену неаполітанську пісеньку.
Маттіа, як це й повинно бути між артистами, віддячив мені компліментами, такими самими, які я сказав йому, і заплескав у долоні. В нього талант, і в мене також неабиякий талант.
Ми були гідні один одного...
Але ми не могли марнувати часу на взаємні вихваляння. Погравши для власного задоволення, ми мали ще грати, щоб заробити на вечерю й на нічліг.
Я зав'язав торбу, і Маттіа закинув її за плечі — була його черга нести.
Ми рушили курним шляхом уперед. Тепер слід було зупинитися в першому-ліпшому селі й дати виставу "Дебют трупи Ремі".
— Навчи мене своєї пісеньки,— сказав Маттіа,— ми співатимемо її разом. Я гадаю, що скоро зумію пригравати тобі на скрипці. Це дуже гарно.
Безперечно, це мало бути дуже гарно, і "шановна публіка" щедро обдарує нас.
Прийшовши в якесь село за Вільєжуїфом і шукаючи для вистави місця, ми проминули широкі ворота ферми, на подвір'ї якої юрмилися по-святковому вбрані люди. У всіх були букетики квітів, перев'язані стрічками; у чоловіків — у петлицях, у жінок — біля корсажів. Легко було здогадатися — тут гуляють весілля.
Мені сяйнула думка, що ці люди, можливо, схочуть потанцювати під музику. Отож я, не гаючись, в супроводі Маттіа та Капі вступив на подвір'я; взявши капелюх у руку, я широко змахнув ним на знак*вітання (благородний жест Віталіса) і першому ж чоловікові, який попався мені на дорозі, сказав, що хочу їм пограти.
То був здоровенний парубійко з червоним, як цеглина, обличчям, у високому накрохмаленому комірці, що сягав йому аж до вух. Він мав вигляд благодушного добряка.
Він не відповів мені, а, повернувшись усім тілом до гостей — певно, його сковував сурдут з цупкого блискучого сукна,— заклав у рот два пальці і так гучно свиснув, аж Капі злякався.
— Гей, ви там! — крикнув він.— Як ви на те, щоб послухати музику? Ось прибули до нас музиканти.
— Давай, давай! Музику, музику! — загукали чоловіки й жінки.
— Ставайте до кадрилі!
За кілька хвилин посеред двору вишикувалися танцювальні пари, розігнавши перелякану домашню птицю.
— Ти вмієш грати кадриль? — спитав я Маттіа пошепки по-італійськи, бо в мене аж у п'ятах похололо.
— Вмію.
І він заграв початок кадрилі. На щастя, я знав цю кадриль. Ми були врятовані.
З повітки викотили візок, поставили його на підвищення і примусили нас вилізти на нього.
Хоч я і Маттіа ніколи досі не грали разом, проте кадриль зіграли непогано. Щоправда, грали ми для людей, які, на щастя, не мали тонкого слуху та й не були надто вимогливі чи вередливі.
— Чи хтось з вас грає на корнеті? — спитав рум'яний здоровило.
— Я граю,— відповів Маттіа,— але в мене його немає.
— То я зараз знайду тобі корнет, бо скрипка хоч і гарна, але надто вона тихо грає.
— Значить, ти граєш і на корнеті? — спитав я Маттіа знову по-італійськи.
— І на трубі, і на флейті, і на дуді — на всьому, на чому можна грати...
Цей Маттіа — то справді неоціненний скарб.
Невдовзі принесли корнет, і ми знову почали грати кадрилі, польки, вальси, але найчастіше кадрилі.
Ми грали аж до темної ночі; танцюристи не давали нам передихнути. Для мене це було неважко, але Маттіа дуже втомився. Я бачив, як він час од часу блід, наче втрачаючи тяму. Та він грав і грав, щосили дмучи у мундштук.
На щастя, не тільки я помітив блідість Маттіа. На неї звернула увагу наречена.