Без сім'ї

Страница 27 из 95

Гектор Мало

— Який ви добрий! — вигукнув я.

— Ні, це ти добрий, мій хлопчику. І серце в тебе чесне. Бачиш, у житті людини бувають хвилини, коли вона особливо гостро відчуває відданість і дружбу, і це зворушує її до краю. Коли все гаразд, не думаєш про тих, хто йде з тобою поряд. А коли тобі кепсько, коли доля відвернулася від тебе, а надто коли ти вже старий і тобі немає на що сподіватися,— тоді відчуваєш потребу опертися на тих, хто стоїть біля тебе. Яке це щастя — відчувати, що ти не самотній! Тобі, мабуть, дивно, що я маю тебе за свою опору? Проте це так. Мені полегшало на душі від того, що ти мало не заплакав, слухаючи мене. Бо і я страждаю, мій маленький Ремі. Біда в тому, що завжди доводиться розлучатися саме тоді, коли хотілося б зблизитись.

— Але ж ви не покинете мене в Парижі? — спитав я боязко.

— Ні! Я не хочу тебе покидати. Що ти робитимеш сам у Парижі, бідний хлопчику? До того, я не маю права тебе покинути. В той день, коли я відмовився віддати тебе тій благородній жінці, котра хотіла піклуватися про тебе, як про рідного сина, я заприсягся, що виховаю тебе сам. На жаль, обставини змінилися. Зараз я нічого не можу для тебе зробити. Ось чому я гадаю, що нам треба розлучитись, не назавжди, а на кілька місяців, поки мине лиха година. Незабаром ми вже будемо в Парижі. Як ми там виступатимемо в самим тільки Капі?

Почувши своє ім'я, собака підбіг до нас, приклав лапку до вуха, ніби віддаючи честь, а потім притис її до серця, показуючи свою відданість.

Віталіс зупинився і погладив Капі по голові.

— Ти добрий пес,— сказав він.— Але добротою, на жаль, на цьому світі не проживеш... Що ми робитимемо

3 одним Капі? — звернувся він до мене.— Адже ти розумієш, що ми не можемо тепер давати вистави. Чи не так?

— Так.

— Хлопчаки будуть глузувати з нас, закидають нас яблучними огризками, і ми не заробимо за день бодай .двадцяти су. Хіба ми проживемо втрьох на ці гроші? А в дощ, сніг або мороз і цього заробітку не буде.

— А моя арфа?

— Якби в мене був напарник, то справи пішли б непогано. Але ми з тобою — кепська компанія для заробітку. Я ще не надто старий. Якби хоч був горбатий або сліпий... В Парижі, щоб викликати співчуття людей на вулиці, треба мати жалюгідний вигляд. А просити милостиню я не можу... Тож я маю намір відвести тебе до одного падроне4. Перебудеш у нього зиму. Будеш грати на арфі — цим зароблятимеш собі на хліб. У нього живе ще кілька хлопчиків...

Я хотів був сказати, що можу грати на арфі для нього, але Віталіс не дав себе урвати.

— Що ж до мене,— вів він далі,— то я даватиму уроки гри на арфі й скрипці італійським хлопчакам — вуличним музикантам. У Парижі мене знають, я тут не раз бував. Я певен, що знайду уроки — їх буде у мене навіть забагато. Отак, кожен окремо, ми якось і перебудемо зиму. До того, я дресируватиму двох собак; згодом вони замінять Зербіно і Дольче. Я навчу їх усього того, чого треба. А навесні ми знову вирушимо в путь, мій маленький Ремі, і ніколи вже не розлучатимемося, бо

4 Падроне (італ.) — хазяїн, власник.

доля не цурається тих, хто має мужність із нею боротися. Навесні наші справи налагодяться, ми знову заживемо вільним життям. Ми помандруємо в Німеччину, в Англію. Ти ставатимеш чимдалі більшим і розумнішим. Я навчу тебе багато чого і зроблю людиною. Я це пообіцяв пані Мілліган, і я дотримаю обіцянки. Тому я й почав навчати тебе англійської мови. Знання англійської та італійської — це вже немало для хлопця твого віку. А як ти зміцнів!.. Ні, мій хлопчику, не все ще втрачено.

За обставин, що склалися, це можливо, й справді був найкращий вихід. І коли я думаю про це сьогодні, то доходжу висновку, що Віталіс зробив усе, аби вивести нас із скрути. Але тоді я думав тільки про дві речі — про нашу розлуку і про падроне.

Під час наших мандрувань я не раз стрічав цих падроне і бачив, як вони, навербувавши, де трапиться, хлопчиків, підганяють їх батогом.

Жорстокі, несправедливі, брутальні, завжди п'яні, завжди з лайкою на устах, із піднятою для удару рукою, вони були зовсім не схожі на Віталіса.

І я міг попасти до одного з таких жорстоких людей!

Проте якби навіть мій падроне був і добрий, все одно — це знову новий хазяїн...

Після матінки Барберен моїм хазяїном став Віталіс.

Тепер моїм хазяїном стане хтось інший.

Невже так буде завжди?

Невже я ніколи не матиму когось, кого б міг любити все життя?

Адже я полюбив Віталіса, як рідного батька. Невже я ніколи не матиму батька?

Невже не матиму сім'ї, ні до кого мені буде прихилитися в цьому світі?..

Мені хотілося заперечити Віталісові, але Віталіс вимагав од мене мужності й терпіння. І я вирішив скоритися, щоб не збільшувати його горя.

Ніби відчуваючи, що я хочу сказати, Віталіс наддав ходи і обігнав мене.

Я пішов слідом за ним. Незабаром ми наблизилися до річки і ступили на міст. Такого брудного мосту я ніколи ще не бачив. Бруківка була вкрита чорним, мов сажа, місивом, в якому ми загрузали по кісточки.

За мостом було село з вузенькими вуличками, а за селом знову потяглося поле, на якому де-не-де купчилися жалюгідні халупи.

По дорозі їхали фіакри, карети, прольотки. Я наздогнав Віталіса і пішов праворуч од нього. Капі біг за нами, не відстаючи ні на крок. Невдовзі село скінчилося, і ми опинилися на вулиці, якій, здавалося, не буде кінця. Обабіч стояли будинки — обшарпані, брудні, набагато гірші, ніж ті, які я бачив у Бордо, Тулузі чи Ліоні.

Сніг місцями був згорнутий у купи, а на цих огидних купах чорнів попіл, гнилі овочі та інші покидьки. У повітрі стояв нестерпний сморід. Котилися важкі екіпажі. Поміж екіпажів метушилися люди, не звертаючи на них ніякісінької уваги.

— Де це ми? — спитав я у Віталіса.

— В Парижі, мій хлопчику. Де ж мармурові будинки?! Де городяни, вбрані в шовк?!

Оце такий Париж? Хіба це Париж моїх мрій? І тут я маю перебути зиму? Без Віталіса і Капі?!.

РОЗДІЛ XVI. ПАДРОНЕ З ВУЛИЦІ ЛУРСІН

Забувши про свою скруту, я з цікавістю і подивом роздивлявся на всі боки.

Чим далі ми йшли, тим менше все, що я бачив, відповідало моїм уявленням і мріям про Париж. Від замерзлих стічних ровів огидно тхнуло. Грязюка, перемішана з снігом, ляпала з-під коліс екіпажів на вікна вбогих крамничок, які містилися на перших поверхах будинків.