Звісно, про все це я дізнався згодом, а в перший день мого перебування на баржі, яка називалася "Лебідь", я ознайомився тільки з кімнаткою, де мене поселили. Дарма що зовсім маленька — два метри завдовжки і з метр завширшки,— мені вона здавалася просто чудовою. З меблів у ній був один тільки комод, але який комод! Верхня дошка його піднімалася, під нею містилося ліжко з матрацом, подушкою та ковдрою. Звісно, ліжко було нешироке, але спати на ньому було цілком зручно. З-під ліжка висувалася шухляда, поділена на кілька відділень, куди можна було скидати білизну й одяг. У головах ліжка була прилаштована відкидна дошка, яка правила за стіл, а в ногах відкидалась друга дошка, для сидіння. Невеличке кругле віконце давало досить світла й повітря.
Як приємно було простягтися в м'якій постелі! Хіба ж так спалося мені вчора на сосновій глиці? Нічна тиша тепер не тривожила мене, а зорі, що зазирали у віконце, навіювали бадьорість і надію.
Та хоч як солодко спалося мені на новому місці, я все ж прокинувся на світанку, бо непокоївся за своїх артистів. Я знайшов усіх їх на палубі, де влаштував напередодні ввечері. Вони так спокійно спали, ніби жили вже тут багато місяців. Коли я підійшов, собаки попрокидались і радісно заскавучали, просячи, щоб я їх погладив. Тільки Серденько, дарма що одне око в нього було напіввідкрите, не зворухнувся, а навпаки, захропів іще дужче. Я здогадався, в чім річ: синьйор Серденько гнівався на мене за те, що я не взяв його з собою до кімнати.
Матрос, якого я вчора бачив за стерном, теж уже встав і мив палубу. На моє прохання він спустив на берег поміст, і я зі своєю трупою майнув на луг.
Граючись з собаками й Серденьком, бігаючи, стрибаючи через рови й лазячи по деревах, я не зогледівся, як минуло чимало часу. Коли ми вернулися до "Лебедя", коні вже були запряжені й чекали тільки сигналу, щоб рушити вперед.
Я швидко піднявся на палубу. Через кілька хвилин якір був піднятий, матрос став за стерно, погонич сів на коня, зарипів блок, і ми попливли.
Яка то втіха — подорожувати річкою! Баржа легко й плавно ковзала по воді. Лісисті береги тихо пропливали мимо і нічого не було чути, тільки вода плюскотіла за кормою та теленькали дзвіночки на шиях у коней.
Схилившись на поруччя, я дивився на високі тополі й на їхнє листя, що погойдувалося на ранковому безвітрі. Довгою вервечкою тяглися вони вздовж берега, утворюючи ніби густу зелену завісу, крізь яку сіялося ніжне й м'яке світло. Вода то здавалася зовсім чорною, так начеб під її поверхнею ховалася бездонна глибина, то, навпаки, була зовсім прозора, і я бачив на дні блискучі камінці й оксамитні водорості. Отак я захопився своїми спостереженнями, коли це почув, що мене кличуть. Я миттю обернувся. То гукав Артур, якого винесли на палубу. З ним була його мати.
— Як тобі спалось? — спитав він мене.— Краще, ніж у полі?
Я підійшов до них і чемно відповів, звертаючись одночасно до матері і до сина.
— А де собаки? — допитувався він.
Я покликав собак і Серденька. Вони підійшли, кланяючись, а Серденько почав кривлятись, як робив завжди перед нашими виставами.
Та про виставу цього ранку не було й мови.
Пані Мілліган поклала сина в затінку й сама сіла біля нього.
— Будь ласка, відведи собак і мавпу,— сказала вона мені,— зараз ми будемо працювати.
Я негайно пішов зі своєю трупою в найдальший куток.
Що може робити це бідне хлоп'я? Я побачив, що мати звеліла йому повторити урок, а сама стежила по книжці.
Лежачи на дошці, Артур відповідав — тобто намагався відповідати, бо він знай затинався, помилявся і не міг зв'язати докупи й трьох слів. Мати лагідно, але наполегливо поправляла його.
— Ти знову не знаєш байки,— сказала вона.
— Ох, мамо! — досадливо мовив Артур.
— Чому ти її не вивчив?
— Я не міг.
— Чому?
— Не знаю... Бо не міг... бо я хворий.
— Голова у тебе не болить. Я ніколи не дозволю, щоб ти ріс неуком, киваючи на хворобу.
Пані Мілліган здалася мені надто строгою, хоч говорила вона без гніву, лагідним голосом.
— Я не можу, мамо! Запевняю тебе, не можу! — І Артур заплакав.
Та його сльози не похитнули пані Мілліган, хоч вона була нібито зворушена й навіть засмучена.
— Я хотіла дозволити тобі сьогодні погратися з Ремі й собаками,— вела вона далі,— але ти пограєшся лише тоді, як вивчиш байку напам'ять і розкажеш без помилок.
Сказавши це, вона віддала книжку Артурові, а сама пішла в свою кімнату.
Артур зразу ж узявся за свій урок: я бачив, як ворушилися його губи.
Було видно, що він працює, старається. Але старався він недовго. Незабаром він звів очі понад книжку, погляд його почав блукати, поки не зустрівся з моїм.
Я махнув йому рукою, щоб він знову взявся за урок.
Він лагідно усміхнувся до мене, ніби дякував за пораду, і втупився в книжку. Але незабаром знову став розглядати береги каналу.
— Я дуже хочу вивчити байку і ніяк не можу,— сказав він.
Я підійшов до нього.
— Але ж вона зовсім не важка,— зауважив я.
— Ой ні, навпаки, дуже важка.
— Хочеш, я тобі розкажу її напам'ять?
Він узяв книжку, а я почав розказувати байку. Йому довелося виправити мене лише разів три-чотири.
— То ти справді знаєш байку? — здивувався він.
— Не дуже добре. Але тепер, здається, зможу розказати її без помилки.
— А як же ти її вивчив?
— Слухав, як твоя мати читала, й уявляв собі все, про що розповідається в байці: овець, ягнят, собак, що стережуть отару, й пастуха...
— Чудово! — вигукнув Артур.— Тепер я також їх бачу. І знаєш, я певен, що зараз вивчу байку.
І справді, не минуло й чверті години, як він вивчив байку напам'ять. У цей час до нас підійшла пані Мілліган.
Спочатку, побачивши нас разом, вона розсердилась, бо подумала, що ми пустуємо. Та Артур не дав їй сказати й словечка.
— Я знаю байку,— закричав він,— і це Ремі допоміг мені вивчити її!
Пані Мілліган здивовано подивилася на мене, і тоді Артур, не чекаючи, поки вона попросить його, розказав напам'ять усю байку. Він розказав її радісно й урочисто і ні разу не затнувся, не збився.
А я тим часом дивився на пані Мілліган. Її гарне обличчя осяяла усмішка, а тоді на очі її набігли сльози.
— Ти добрий хлопець,— сказала вона мені.