"Павлусь ніколи не каже: "мій батько", а все каже: "мій банк", як говорять в його дурному кружку молоді пещені гультіпаки. Він, певно, має на думці й у мені придбати собі не татуся, а "банк", замість свого "покійного банка". Ну, не на таківського натрапив, щоб дався йому в руки!"
В освітлених покоях, звідкіль виїхав Петро Михайлович і виплигнула Настуся, стало одразу тихо. Лампи були позасвічувані й освітлювали високу залу, трохи вищу од інших покоїв, освітлювали просторний кабінет з масивним дубовим столом, закладеним та закиданим хазяйськими книгами та паперами. Світло в залі одбивалось у двох здорових, сливе під стелю, дзеркалах. З стіни дивилась Настусина мати, штучно намальована, наче жива, ніби вона одна оглядала освітлені покої, ніби сподівалася в покої якихсь гостей.
Аж через годину задзеленькав дзвоник у прихожій. Настуся ве-рнулася, роздяглась і ввійшла в освітлені покої. Вона сіла на оксамитовій канапі в залі, згорнула руки на грудях і ніби пірнула в свої думи, в свої мрії, похиливши гарну головку.
Рани обиди ще трохи нили й щеміли в її душі. Настуся була з тих виродково нервових вдач, котрі смертельно зобижаються тим, на що звичайні люде навіть не вважають і чого вони навіть не примічають. Щоб не зобидить Настусі, треба було хвалити її за все, як хвалила її мама: хвалити крам, що вона собі набрала в крамницях, хвалить її убрання, хвалити усі її вчинки, усі її речі, які б вони не були. Хто не хвалив цього, той неначе ножем різав її по серці. Щоб запобігти в неї ласки, треба було безперестанку кадить перед нею фіміами лестощів.
— Ти, Настусю, з мамою зобижаєтесь скрізь і в усьому, — часто було каже до їх батько, розсердившись на їх ремствування на людей за обиду. — Ви обидві маєте ніби попечену вроду: чи хто дихне на вас, чи хто скаже якесь неприємне вам слово, а вас вже корчать корчі. Ви обидві безщасні люде, якісь мучениці своєї хоробливої вдачі. Чи не декадентки ви часом? або чи не психопатки ви самолюбства?..
В Настусі серце ще трохи нило, як ниє болячка, котра вже го-їться, але й трохи болить, трохи свербить.
— Ой обридло мені тут жити! Ой не видержу! Усі мене кривдять, усі мені говорять за щось докори. І тато зобижав завжди маму, все казав, що мама дбає не для дому, а більше з дому, і мене кривдять і дядини й усякі кузинки.
— Одна ти, моя мамо, любила мене щиро, любила мене з моїми вразливими нервами, з моїми ледачими вередами, як кажуть тіт-ки; любила без міри, без кінця…
І Настуся підвела голову й зирнула на материн портрет. Її не-біжка мати, Поліна Павлівна, виглядала з широких позолочених рам, дуже штучно вироблених, неначе жива. Настуся була схожа на неї, як одна крапля води схожа на другу. Гарне та пишне, саме в цвіту краси й здоров'я, ніби дивилось живими гострими карими очима материне довгобразе, з широким закругленим білим чолом лице, з чорними густими різкими бровами, з випнутими устами, з завзяттям у гострих очах. Настуся встала, стала перед портретом і втупила свої очі в материн вид, ніби не могла надивитись на його. Мати гордовито дивилась на неї зверху, ніби давала дочці своїм видом взірець непохитної завзятості та самостійності.
— Ти одна на світі мене любила щиро, до саможертви. Ти не спала цілі ночі, коли я малою була слаба; один мій кашель зривав тебе з ліжка, щоб полегшить мої страждання; ти бігла до мене, стояла надо мною цілі години й очей не зводила з мене, доки я не засипала.
Настуся одійшла од портрета й пішла через ясно освітлений салон, через татів кабінет, почала ходить, похиливши голову.
Картини минувших дитячих літ заворушились у пам'яті, встали, як живі. Настуся ніби вгляділа їх наново в цьому самому салоні, вгляділа тісні рядки матерів та гувернанток, котрі сиділи стіснені попід стінами, неначе снопи в стіжку, стіснені щільними верствами. От вона виступає, вбрана за фею-царицю, в фантастичному білому куценькому вбранні, в оксамитовій малиновій корсетці, в фантастичній червоній шапочці, з рожами на плечах і на грудях. От вона стає в танець з дітьми, усі дивляться на неї, усі хвалять…
— Тричі дякую тобі, мамо! Ти мене так любила, що поклялась і побожилась не посилати мене ні до гімназії, ні давати в Інститут, а вчити дома. Я не зазнала труднації науки, не зазнала лиха вдос-віта вставать та хапком бігти бігцем до школи.
Настуся ходила вздовж ясно освітлених покоїв і ніби бачила на очі юрбу веселих дітей та гостей, бачила й своїх давніх вчительок, і свою дорогу маму, бачила всю тодішню обставу в покоях, ніби на свої очі. Усе пригадалось, усе стало перед її очима, ніби живе, ніби воно ворушилось.
Сон не брав Настусі, їй здалося чогось, ніби вона когось споді-вається до себе, чи гостей, чи тата з клуба. Хтось несподівано задзеленькав у прихожій в дзвоник дуже здорово й якось з нетерплячкою, неначе дзвоник закричав: "Одчиняй зараз, бо маю діло! Одчиняй швидше, бо ще й вилаю, як задляєшся хоч на одну мить!" Настуся аж жахнулась, ніби хто затуркав їй над самісінь-ким вухом. А дзвоник ніби лящав та верещав, неначе малий опе-цьок, як зла мати часом стьобає його дубцем.
"Ой лишечко! Це ж котрась тітка. Тільки злі тітки так нервово та з нетерплячкою сіпають за дріт. Ану, чи почне далі лелущить та гупати кулаком у двері", — подумала Настуся, стоячи серед зали.
Доки Петро добіг до прихожої, і справді почувся стукіт кулаком у двері, неначе закалатало калатайло на шиї в вола.
"Це істинно котрась тітка. Впізнаю тітчине калатайло. Чого це вона мені накалатає? Це, певно, тітки вже дізналися од Павлусевої дядини, що я оце недавнечко була в Павлуся. Вже котрась сурганиться мене напутювать та лаяти".
І справді в залу похапцем вбігли Настусині тітки: тітка Маня та тітка Софа, обидві в чорнім убранні, високі, сухорляві й смугляві з лиця, неначе в залу вскочили дві циганки.
"Вони обидві! Я вгадала. Дві циганки, тільки без решет та під-ситків на спині та без веретен", — подумала Настуся й почутила, що її вже бере злість.
— Ти, серце Настусю, дома? — крикнула тітка Маня, привітавшись з Настусею.
— Хвалить бога, ти дома! — крикнула й собі тітка Софа. — А ми оце вже вдруге забігаємо до тебе. Питали й довідались, що ти десь вийшла й зникла.