Проїхавши, може, з півгодини, прибули до ліска. Спацери в тінистих алеях були майже пусті. Повітря було чудове, повне запаху і свіжості, ціле дзвеніло співом пташенят. Іван почав помаліше їхати. Йому конче хотілося поговорити з панночкою, а якимось прочуттям він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаетоні.
— Прошу паннунці, — сказав Іван обертаючися трохи до неї, — чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона?
Панна Ніна стрепенулася в повозі, мов опечена.
— Хто тобі се сказав?
— Та я чув, слуги говорили.
— А якби так було, то що?
— Жаль мені паннунці, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше, — додав по хвилі, — що, як бачу, паннунця не дуже його люблять.
— Ох, ненавиджу його! — скрикнула панна Ніна.
— А чи то правда, — говорив далі Іван, — нехай паннунця дарують мою цікавість, але я з доброго серця питаю, — чи то правда, що родичі хочуть паннунцю продати баронові?
— Що ти мовиш? — скрикнула панна Ніна, побліднівши мов труп.
— Я, дурний Іван, повторяю, як дитина, те, що другі говорять.
— Так ось вони що о мені говорять! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.
— І чи то правда, що татко паннунцин винен баронові багато грошей і за те паннунця...
— Мовчи! Не дорізуй мене! — скрикнула панна Ніна, котрій аж тепер, за брутальними, хоч і щирими Івановими словами, почало нараз світати в голові.
Коні рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном і Ніною не було більше сказано ані одного слова.
XIV
На другий день знов Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.
— Розповідж мені дещо о нашім краї, — сказала панна, коли вони в’їхали в алею.
— А що ж я паннунці розповім? — сказав Іван. — Знаю тілько село і хлопське життя.
— Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ жию вже за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там іще я була щаслива. А тут...
Сльози перервали її мову.
— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван — Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до нього і бути щасливою.
— Пропало, Іване, пропало! — хлипала Ніна, закриваючи лице руками. — Вчора таточко продав мене баронові. Навіть контракт уже підписали. В м’ясниці наше весілля.
На сю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози і випрямилася.
— Ні, нічого з того не буде! — скрикнула рішуче.
Іван видивився на її зарум’янене личко, в її мокрі ще, розіскрені очі.
— Не дождуть вони, щоби я піддалася їх спекуляціям!
— А що ж паннунця зроблять?
— Утоплюся!
— Боже! Що се паннунця виговорюють! — скрикнув Іван.
— Утоплюся, заріжуся, повішуся або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його, і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матір’ю, а вміють тілько розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!
— І мене? — стиха запитав Іван.
— І тебе також, також! За те, що так, як лис, силуєшся закрастися до моєї душі і з лакейської цікавості розглянути, що в ній діється, щоби потому мати о чім говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати позаочі!
— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані позаочі. А коли я де про що паннунці питався, то тілько для того, що бажав би я паннунці допомогти.
— Мені? Ти, Іване?
— А чому ж би ні? Коли тілько паннунця схочуть.
— А що ж ти можеш для мене зробити, Іване?
— Все, що паннунця схочуть.
— Все! Ну, то досить багато. А коли я схочу, щоби, напримір, отсей стовп з ліхтарнею прийшов сюди і поклонився мені?
Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли втім грубий дубовий стовп, на котрім була ліхтарня, важко стогнучи та сопучи, викоріцмався з землі, наблизився до фаетона, кумедно перехиляючися то в сей, то в той бік, і, сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потому вернув назад, на своє місце.
— Ха, ха, ха, ха! — не могла здержатися панна Ніна, щоби помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.
— Що се за чудеса такі, Іване?
— Адже ж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тілько захочу, — відповів спокійно Іван.
— Що ж то, ти чарівник якийсь?
— Чарівник, не чарівник, але маю таку силу.
— Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тілько до нас прийде?
— Можу, — сказав Іван. — Але нащо се паннунці придасться?
— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую се. А його нещастя ні на що б мені не придалося. Не він, то котрий-небудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, — сказала, надумавшися хвилину, — коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоби я була щаслива.
— Сього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.
— Як то не можеш? Чому?
— Бо якби я міг, то зробив би се на самий перед собі самому.
— Значить і ти також нещасливий? — з щирим співчуттям запитала панна Ніна.
— О, і дуже! — сказав Іван.
— Правда, ти слуга!
— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Адже ж бачать паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика би мені річ була в одній хвилі зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?
— Ну, так чого ж тобі не стає?
— Ет, що там о тім балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.
Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий, також задуманий і сумний, сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто, і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кождий з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим не раз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі, аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусив носити з собою аж до смерті. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли одинока перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу, і лице, і голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те і після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.