Поручика Туманова охопив тяжкий сум. Вже згас і ліхтарик, а забитий солдат все ще стояв перед очима, вогка пляма червоніла, розливалась на всю Галичину і ніби застилала йому очі. Щось важке, розпираючи груди, почало підступати до горла. Він відчував, що полотніє, а волосся на голові береться дротом. Коні порскали насторожено все частіше: зрадливі вогники виникали то спереду, то з боків. Вони вже видавалися страшніші за кулі, за снаряди. Позаду їхав ординарець і щось мугикав собі під ніс, а небезпека загрожувала їм однакова. Туманов став сам собі огидним. Йому вже траплялося переживати страхи, хоч такого, як зараз, ще ніколи. А що буде з ним завтра? Невже це його остання ніч? І він покірно несе свою голову. Заради чого? А може, його настигне снаряд ще тут, у лісі? І знову огидний страх, як повінь, затопив його.
Безсилий оволодіти собою, Туманов нервувався ще більше. Чомусь згадався сич, навіть учувся стогін. Кінь насторожено хропнув і боязко позадкував. З-під куща блиснула пара зеленкуватих вогників і згасла. У Туманова мимоволі піднялася на голові шапка. Уже десь близько мав бути бліндаж. Обриваючи телефонні дроти, провалюючись у якісь ями, він погнав коня.
На центральному пункті в бліндажі під чотирма накатами, де відбувалися щоденні спостереження, сидів капітан Забачта над денним звітом. Він був, як завжди, спокійний, навіть підкреслено байдужий, і Туманова спитав ніби між іншим:
— Куди стріляли?
Туманов розгублено закліпав очима й відчув, як по обличчі розливається сором за тільки що пережитий страх.
"Ганчірка!" — подумав про себе, а Забачті відповів уже з вдаваним спокоєм:
— На самій стежці вирва, когось забило, а гаубичну батарею на узліссі вщент розтрощили.
— Ти телефоніста нашого не зустрічав?
Перед очима Туманова вималювався труп солдата біля граба.
— Може, це він?
Забачта через плече гукнув до телефоністів, які спали в кутку бліндажа:
— На лінію, хутко! Кувалда, певне, пішов на батарею. До ранку щоб зв'язок був як струна! — І знову звернувся до Туманова: — Зате ж я намацав їхню батарейку. — Сказавши, задоволено подзьобав пальцем по планшетці. — Давно вона від мене ховається, але тепер не втече.
— А більше нічого?
— Надвечір у них була помітна якась метушня. Коли б ще не втекли, іроди.
— Ex, якби-то, — зітхнув Туманов.
Капітан Забачта здивовано зирнув на Туманова.
Цей пацифіст починав його дратувати, і він презирливо викривив губи:
— Шляпа ти після цього, а не поручик!
— Це ж чому?
— Перемога здобувається в боях, а не на прогулянках. Коли жива сила відходить, вона не перестає бути небезпечною.
— Ти забуваєш про жертви.
— Чим більше жертв, тим скоріше прийде кінець.
Туманов пригадав поручика Набутідзе, сича на наметах і тоскно подивився на обвітрене й випещене обличчя Забачти, що крізь війну проходив, як крізь гастрономічний магазин. Заздрість і все ще не осилений страх обернулись тепер в обурення.
— А ти уявляєш, за який це рахунок?
— Звичайно.
— Так це ж безглуздя! Я ще можу розуміти війни з хозарами чи з печенігами: люди ще не зналися з культурою, але тепер, у вік електрики й заліза, це ж безглуздя!
— Війна, голубе мій, — перебив його Забачта, — не безглуздя, а закономірний процес, який витікає з двох чинників: закону природи й закону політики.
Тепер криво усміхнувся Туманов:
— Про природу — це ти для красного слівця, а про закон політики — цілком правильно. Війна є продовження політики, але додай — імперіалізму. — На останньому слові він зробив наголос, навіть повторив: — Імперіалізму. За капіталізму, особливо в його імперіалістичній стадії, війни неминучі. Це правда.
Забачта поблажливо дослухав повчання Туманова і, ніби вони не розходилися з його думками, продовжував:
— Оскільки кінця обох цих чинників я ще не бачу, остільки війни були, єсть і будуть.
— Але ж нічого нема вічного під місяцем. Соціальний устрій може відмінитися. Не треба закривати очей, ви вже не "ваше благородіє", а тільки "господін капітан", а завтра як вас будуть величати? І твоє твердження може зазнати поразки. Нарешті, культура, наука можуть піти війною на війну.
Нагадування про завтрашній день насупило брови Забачті, ніби торкнулись хворого зуба, але, почувши слово "наука", він знову іронічно посміхнувся:
— Розумні люди завжди науку й техніку використовували для війни, а ти думаєш ними боротися з війнами. Кинь, Туманов, займатися самообманом: наука і техніка завжди перебувають на службі у пануючих класів. Заблукався ти в цих ідейках, як у трьох соснах. Ти думаєш пацифізмом розв'язати одвічну ворожнечу між націями?
— Кажи просто, — вставив Туманов, — шовіністичну пожадливість правлячих класів.
— Які страшні слова! Зрозумій ти нарешті, що ваша філософія безглузда. Звичайно, наша бюрократична епоха нічого кращого й придумати не могла, як філософію цього дурацького пацифізму.
Він запалив цигарку й випустив перед собою низку живих блакитних кілець.
— І ці йолопи хочуть своєю філософією заглушити в людині той своєрідний початок людської природи, той рідкий, сказати б, інгредієнт людського духу, що його можна ще назвати, ну, неодмінною героїчною основою людини.
— І цей дух, героїчна основа, по-твоєму, і є причиною воєн?
— Цілком правильно, — і Забачта навіть кивнув головою, — правильно!
— А я гадав — умови епохи, — уже з іронією в голосі говорив Туманов, — думав, що капіталізм, дійшовши вищої стадії свого розвитку, став за справжню причину цієї війни. Значить, не боротьба поміж Англією, Францією і Німеччиною за поділ колоній, за пограбування слабіших країн, значить, не прагнення російського царського уряду захопити Персію, Монголію, Дарданелли стали за причину війни, а героїчний дух мого джури Петренка або якогось іншого Петренка, такого ж самого, як і Петерсон, чи Петер. А я, коли прочитав у "Окопній правді" ці рядки, грішним ділом подумав, що більшовики правду говорять.
Капітан Забачта стривожено зирнув у куток, де куняли на вогкому настилі з зеленого гілля телефоністи. Почувши, що розмова між офіцерами йде вже про сучасну війну, вони з надією на якісь новини витягли шиї і втупили в офіцерів очі. Забачта притишив голос і, кривлячи невдоволено губи, процідив: