– Так, так, – погодилась мачуха і враз з’мягчилась від проказаної чемности.
– Саме я хотіла вас попрохати... Ви така молода, і я бажала б дужче підкреслити, що ви – товаришка Ноель. Отже, дозволите звати вас простіше, хресним найменням? – І враз, зі своїм чарівним усміхом, котрий здобув їй у товаристві опінію "непереможної" бельмамам, відгадувала хресне наймення: – Мадмуазель Жанна? Маргарита?..
– Луїза, мадам.
– Дуже гарне наймення... Так, прошу вас, мадмуазель Луїзо, ніколи не забувайте, що людей у нас в домі досить, до вашої ж та Ноелиної диспозиції спеціяльно призначена Юлія... Ну, також можете користати й із послуг Марусі.
Тато підніс на мачуху здивовані очі:
– Марусі? Гм... Та ж Маруся, "шер амі", у нас не на те, щоб щось робила, – і перервав своє речення, помітивши хвилеве вагання Еміля перед склянкою Ноель: наливати чи не наливати вина панночці-"монастирці"?
– Сподіваюсь, що вам там, у монастирі, не вщеплювали огиди до вина? – запитав у Ноель жартовливо, – бо ж без вина адже ж не може бути й Служби Божої? Чи так?
Але мачусі очевидно було не до вподоби, що її едикти скориговано, і тому повернула до перерваної теми:
– Цікаво, – сказала вона, роблячи легкий відштовхуючий рух рукою на знак, що вона не питиме вина, – навіщо ж у нас ця Маруся і яке її тут призначення? Перед кількома днями вона відмовила Марії Андріївні піти за пакунками в місто, сьогодні ж виявляється, що вона не сміє нічого робити... Для чого ж вона?
– Ти ж знаєш, – сказав тато поважно, аж трохи сухо, та ж ураз додав, приязно усміхаючись, – Маруся тут на те, щоб дзвонили її дукачі на намисті, щоб мерехтіли її стьожки та вилискувались вишивані сорочки, їй вистачить і цих обов’язків. Це ж бо, – додав знову серйозно, – genius loci, – і, обернувшись до Ноель, пояснив, – фольклор і романтика тутешнього краю. Щонайбільше, вона може вишивати, мережати, гаптували, бо ті праці не дисгармоніюють з її "couleur locate"...
Обід скінчився при свічках, засвічених у кількох свічниках.
Пізніше ввечері, після наради з татом, мачуха покликала до себе Ноель знову, щоб проголосити їй "родинну постанову".
Тепер, коли мачуха "вирішила", що Ноель черницею не буде, – в тутешньому товаристві дівчина була б цілком неможлива, коли б залишилась такою, як є нині. Не знає ж вона і не призвичаєна до елементарних речей. Узяти б хоч те, що зовсім не личить молодому дівчаті пити за обідом вино. Зрештою, цt ж і шкідливо для здоров’я та, без уваги на те, може викликати цілком "дурне" почервоніння обличчя, ніби дівча раптом згадало щось непристойне. А що Ноель доведеться жити в цім краю, треба, щоб вона знала його мови й обичаї. Тому в найближчому часі візьмуть навчителя, який би вивчив Ноель московської мови. Тепер – березень, то ж до травня вона мусить опанувати цю мову настільки, щоб могла в травні скласти потрібні вступні іспити до інституту дівчат-шляхтянок. Не буде це така страшна праця, бо ж вимагати від неї, щоб вона говорила й писала, "як професор", безперечно, ніхто не буде. В інституті ж навчать її "манер" і "доброї поведінки" та "мистецтва обертатися в товаристві собі рівних"...
Легке нахилення голови означало, що авдієнція закінчилась. Ноель натомість подякувала поправним "ревереансом", але простягненої для поцілунку мачушиної руки "не помітила". І мачуха відразу зрозуміла той німий протест.
Перший камінь стіни, що мала стати між цими двома жінками на все життя, був ґрунтовно заложений.
***
Ноель, утомлена подорожжю і враженнями, давно вже спала, коли її батьки сідали за вечерю. Дівчині снилося, що довкола настроюють різні інструменти для великої оркестри. Потім почалася дуже дисгармонійна музика, дарма, що нею диригував їй симпатичний і з великим "brio" сам Джузеппе Верді. Не прокинулась і тоді, коли біля неї опинилась барвиста постать Марусі. Заложивши на грудях руки, Маруся кілька хвилин уважно розглядала обличчя Ноель. Потім зідхнула і, глянувши на чужу їй, освітлену лампадкою статую Notre-Dame-de-Sion, побожно й кілька разів перехрестилась. Обережно поправила ґнотик у лампадці, знов підійшла до ліжка, перехрестила Ноель і легенько поцілувала її в чоло. Дотик холодного дукача розбудив Ноель. Усміхаючись до "сонного привиду", вона обняла Марусю за шию і тоді прокинулась та пізнала, що це була дійсність. Хотіла розпитати, розповісти, згадати дитячі роки, що про них спомини тепер почали виринати яскравіше, ніж у монастирі, – але... вони обі були німі: одна не знала мови другої...
* * *
Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і "коментарії", надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті, "пажалуйста", клесуваті "взаімаатнашєнія", повзаючі "палєзнасті" й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані "удавлєтваренія" та "законасаабразнасті" творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят та рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноелиній кімнаті, тоді з її "дешифрування" виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи москаля – у правдивий жах.
– "Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі" – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою "ѣ", потім тяжко зітхала, намагаючись поправно вимовити:
– Цвеле, цвеле, цвецеле...
Маруся хвилину вслухувалась у Ноелин монолог і по-менторськи виголошувала:
– Але де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану прокажи ще раз...
Дві темноволосі дівочі голови схилялись над "общей тетрадью" (зшитком для вправ), і після різних спроб та дебатів Маруся нагло розцвітала:
Та он воно що! Насилу догадалась! Репете! (Говори за мною): – "Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли"! От тепер це – ясно!..
Але ж учителеві ставало "зовсім не ясно", що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та платня була добра, учениця явно намагалась збагнути всю ту "бездну премудрості" й ті неймовірні "парафрази" висловлювала цілком бона фіде, а тому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи, розпитували його, який має заробіток, – відповідав цілком серйозно: