– А ти й, справді, "глупая", – відповіла здивована Варя. – Та хіба ж ти не знаєш, що проскурку не можна різати ножем, бо ж від грішного ножа може потекти на руки кров?!
Тоді вона дуже обережно позбирала крихітки, висипала їх собі в рот, а менші позлизувала язиком зі столу. Ще посиділа задумана якийсь час, а потім зідхнула й промовила до сусідки:
– А зрештою, що поможе померлим молитва отця Феодора? Та й узагалі, мертві є мертві, і, коли б навіть сам петербурзький митрополит за них помолився, – вони вже зостануться мертвими. Ліпше я з'їм і цю проскурку, а помолюся за них сама.
Щодо третьої не було жодних містичних затримок. Тепер Варі було вже легше приготовлятися до сповіді. Тому вона взяла аркушик паперу й почала списувати свої гріхи. Списавши, дбайливо провірила, а потім узялася вчити їх напам'ять.
Церква була відчинена цілий день. По всіх коридорах пахло ладаном. Часами наступала дивна мовчанка, бо ж роялі й піяніно, що їх звуки звичайно не вгавали ввесь день, цього тижня зовсім заніміли. Однак заходити до церкви в часі, коли там не правились Служби Божі, не було дозволене. Тільки, випросившись із клас до шпиталю по лік або до бібліотеки по книжку, можна було хильцем від класової дами стати навколішки перед дверима церкви і помолитись вільно й без контролі. Але – нашвидку й оглядаючись, чи не йде коридором якась "синиця".
Щодо цього були щасливіші дівчата-служниці (інститутські "дєвушкі"), бо їм у вільній від праці хвилі дозволялося заходити в церкву на молитву. Інститутки ж мусили молитись тільки в призначенім часі і так, як постановляв статут та традиції, тобто у формі відповідній для добре вихованих панночок. Узагалі ж motto з опери "Винова дама": "Баришням вашева круга нада прілічія знать" – було тим провідним мотивом інститутського життя, що повторявся день у день, зрана до вечора чи й далі.
Крім служниць, часто заходила до церкви й Софія Іванівна. Часом і сестричка Аліна – у присмерку, на золотому тлі іконостасу, що тьмяно виблискував у червоних "бліках" блимаючих лампад. У своєму білому завої-"косиці" на голові та широких білих нараменниках від попередниці – зарисовувалась легким силуетом янгола, що склав крила й застиг так у побожнім думанні. Сестричка мала свій улюблений день у Великому тижні: Велику суботу, коли церкву, в якій не відбувались Богослужби, приготовляють та прикрашують назустріч Святому Воскресінню.
Того дня вже з самого ранку титар Слинко присилав кошики та пакунки зі стяжками, шовковими тканинами й живими квітами. До церкви дозволяли йти не тільки служницям, але й інституткам, що зголосились "по усердію" (ревно) помагати в прикрашуванні церкви. Тоді все в церкві мили, чистили, не лишаючи ні куточка на стіні, ні найменшої лампадки. "Головнокомандуючим армії мироносиць", як жартівливо говорив полковник Унгер, бувала сестра Аліна. Вона ж запропонувала й Ноель узяти в тому участь.
Але із того враз мало не вийшло непорозуміння. Ноель завважила, що всі працюють тільки в самім храмі, в навах, але про вівтар немов забули. Був там лише воротар Жозеф, що застеляв вичищені килими. Тому Ноель вибрала найгарніші гіякинти та кошик конвалій і понесла їх до вівтаря. Але на порозі "дияконських дверей" на неї накинулось, вимахуючи руками, кілька служниць з буфетницею Настею на чолі:
– Куди, куди? Що це ви, панночко?
Виявилося, що ставити квітки на православний престіл не можна, як також заборонено жінці приступати до вівтаря.
– Бачите, панночко, – говорила, посміхаючись Настя, – у нас жінку вважають за ліпшу від пса, але гіршу від кота, бо ж псам до церкви зовсім не вільно, а кіт сміє й до вівтаря, якщо там бувають миші.
Сестра покликала Ноель покривати аналої (тетраподи), поверх витканих сріблом білих покривал, великопісними, жалібними з чорного оксамиту. Їх скинуть тоді, як процесія вийде з церкви й буде робити обхід коридорами з другого поверху на перший, а потім – другими сходами знову повернеться на другий поверх і ввійде до Церкви, вже перебраної по-великодньому.
Праця зближалась до кінця. Помалу все в церкві знову ставало таке, як перед прибиранням: сумне, великопісне. Відрізнялися тільки справжні грядки живих квіток перед образами Святих та замість чорних – білими стяжками прикриті ретязі, що па них висіли лампади. Змінити запону на царських воротах прийшов диякон Лука. Власне, ніхто ніколи не знав напевне, як він у дійсності зветься. Але що був він дуже подбний обличчям до образу євангелиста Луки, то й дістав від інституток те наймення. У зв'язку з цим і та інститутка, що читала посеред церкви "Апостола", мала титул "корови", бо ж на образі з-поза рамена євангелиста заглядав у його книгу широкочолий "телець", що його інститутки звали чомусь коровою.
Увечері, о сьомій годині, дзвінок покликав усіх спати, бо ж Богослужба, великодня "Заутреня", мала початись опівночі. Вихованки мусили трохи підкріпитися сном.
Хто мав родину в самому Києві або поблизу – ті могли сподіватись, що їх пустять на великодній тиждень додому. Це бувало звичайно тільки тоді, коли за інституткою приїхав хтось з її родини, вислухав в інституті великодню Богослужбу й відбув "розговини" у директорки. Чи то молодших сестер із вихованкою, чи то з якоюсь довіреною слугою "відпускати дівиць із стін школи" статут забороняв. Тобто мусили приїхати: мати, тітка, старша замужня сестра чи бабуня. З чоловічого персоналу родини мав той привілей тільки сам батько. Нічого й казати вже про "кузенів" чи "братів", а навіть і дідусеві тут не довірялось. Мабуть, примара Мазепи ще лякала в Україні тих, хто виховував молодих дівчат.
Католичкам на хвильку блиснула радість: оповістили дозвіл бути на врочистій нічній Службі Божій у міському костьолі. Але була ця радість тільки хвилева: з царського палацу не позичили коляс, инших повозах, як тільки у "придворних" кочах із ліврейними лакеями, інститутки, доки були одягнені у шкільний однострій, виїздити не сміли. Тож Ноель уперше в житті бачила великодню Службу Божу в православній церкві.
Була та Служба ще довша, як звичайна, але слухалося її бадьоріше, бо був на ній незвичайний, піднесений, урочистий настрій. Уся залита ясним світлом, блискучими шовками та білими квітками інститутські церква була наповнена "чужими" – близькими інституток, тими батьками й кревними "щасливих", що по відправі мали поїхати на тиждень додому.