"Слідство" в директорки закінчилося наказом, щоб Ноель не сміла виходити зі своєї шпитальної кімнатні ані на лекції, ані показуватися "нагорі".
Поспішно скликали професорську конференцію, щоб осудити такий нечуваний в історії інституту вчинок. Всі знали наперед вислід конференції: без найменшого сумніву, що Ноель "виженуть, як собаку", без права вступити до подібної установи в Російській імперії...
* * *
Щодня, коли дзвінок на вечірній чай сповіщав, що день праці вже скінчився, приходила до Ноель сестра Аліна. Сідали вони при столі й "по-родинному", а не "по-інститутському", пили чай, тобто вечеряли, розмовляли, переглядали книжки та заборонені в інституті часописи, що їх потиху посилав для Ноель із дому батько, часто й у великій кількості.
Молода сестричка з провінціяльної й небагатої родини скінчила "червонохресний" курс, щоб мати фах і заробіток. Ніде й ніколи не бувала вона, хіба у своїм містечку та в Києві, але й там нічого визначнішого не бачила й не пізнала. За ціле своє життя ще ні разу не була в опері. Бо ж у так званій "общині", тобто в інтернаті сестер, режим був дуже суворий, подібний до монашого. Тому Аліна знала тільки свої лекції і практичні вправи, пильнувала немічних і трохи розумілася па кухарстві. Ввечері не можна було виходити з "общини", а вдень не було коли і вгору глянути. Коли Аліна скінчила курс, усміхнулося до неї щастя: вона дістала працю в інституті шляхтянок. Тут вона може, коли схоче, жити аж до старости, мати добру платню й бути "під рукою" лікаря – доброго й сердечного чоловіка. До того ж і старша сестра, Юлія Миколаївна, мала ангельську душу, що теплом сповила молоду помічницю. Тому сестра Аліна почувалася в інститутському шпиталі зовсім щаслива. З нею симпатизували всі інститутки, що називали її ласкавим словом "котятко". Дуже раділа Аліна ще й зі свого гарного ясно-блакитного однострою, що був прикрашений червоним шовковим хрестом та дуже їй лицював.
Із часу, коли їй доручили доглядати загрожену сухотами Ноель, сестра Аліна придбала ще й цікаву приятельку. Різниця між ними в віці була тільки 2-3 роки. Але Ноель бачила багато нового, цікавого, екзотичного. Що те все існує, того Аліиа здебільша й не догадувалась. Тому сестричка нетерпляче очікувала вечора, як дитина приємної гри, щоб якнайшвидше бігти "пити чай" до Ноель. Часами заходила до них Юлія Миколаївна, іноді приходила ще й "шпитальна дама" Настася Максимівна. Але обидві гостили недовго, бо старша сестра мала дуже багато щоденної праці. В дійсності вона кермувала цілим шпиталем і давала всьому лад. Настася ж Максимівна виховувала хворих інституток, тобто пильнувала, щоб дівчата й у недузі трималися доброго тону та добрих манер. Вона звично ховалася до свого покою, як тільки скінчала обов'язкові зайняття. Це не диво, бо її ніколи ніхто не зміняв: вона все своє життя, день у день, пильнувала хворих, а вже кінчався їй шостий десяток літ!
Таким чином, сестрі Аліні й Ноель ніхто не перешкоджав сидіти "за чаєм", хоча б і до світанку, бо ж сестра мала приходити до праці аж о 8 годині вранці, як і Ноель – до своєї класи...
І того вечора Аліна прийшла, як звичайно, але Ноель мовчала. У шпиталі вже знали про подію з вервицею, тільки ж, видима річ, ніхто ні словом не натякнув Ноель про те.
А втім, тут рішуче всі, навіть і служниця Катерина, були по Ноелинім боці. Для них вона була "своя", як член "шпитальної корпорації", бо ж серед них і з ними жила. А також ще й тому, що всі тут були побожні і тепер обурювались на нахабність і богохульну дерзкість Витовської, яку не дуже любили за її здебільша іронічний тон, глузливі пісеньки та вірші, що їх вона охоче складала на чию-небудь адресу. Прихильність до Ноель збільшилася ще й через те, що вона часто роздавала всякі ласощі, які раз у раз посилали їй щедро з дому.
– Але ж ви сьогодні невеселі, – спробувала прорвати дошкульну мовчанку сестра Аліна. – Чи не маєте гарячки? А може, б ви лягли, бо ж певне втомились?
Сестра сподівалася, що Ноель запротестує й щиро розповість, що саме сталось. Може, навіть поплаче трохи і тоді заспокоїться. Та Ноель вхопилася за підсунену думку:
– Так, так, сестричко. Мене трохи болить голова, і, певне, буде найліпше, якщо я враз положусь. Як засну, то воно все й минеться.
Сестра взялася за ковдру, щоб постелити ліжко, та дівчина випередила її. Аліні залишилось тільки засвітити блакитну нічну лампку (світити лампки перед образами святих в інституті забороняли). А Ноель, як і кожного вечора, зідхнула, згадавши теплі, темно-червоні вогники монастирських лампадок, що були розвішені скрізь. У спальнях, на стінах коло сходів, перед статуєю Мадонни, перед образом св. Антонія, Серця Ісусового – всюди жевріли ці вогники і немов стиха й нечутно проказували прегарні слова Боссюета: "Я сплю, але серце моє недрімне".
Замкнулися за сестричкою шкляні двері за темно-зеленою заслонкою. Шпитальна тиша огорнула Ноель. Але все ж таки здалеку долітало приглушене шарудіння: то служниця Катерина шурувала ванну. За хвилину замовк і той звук. "Такав" тільки годинник. Механічне серце числило хвилини життя.
Ноель відтворила в пам'яті всі події сьогоднішнього дня – так, як учили її робити це в монастирі: без роздратування, спокійно, немов усе, що скоїлося, торкалось не її, а іншої, чужої їй, особи. Була вона винна чи ні?
Але враз заклекотіло в серці: воно ще не охололо, й годі було думати спокійно. Перед очима виринали колючі погляди ворожих товаришок, що без вагань враз зрадили її. Не мала Ноель великого жалю до Варі, бо ж та – взагалі дивачка. І піхто не знав, чи вона й справді така дитина, наївна, як говорила мадам Рапне: "dans la lune" (на місяці), чи тільки такою прикидалась. Варя знала, що її мусять тримати в інституті сім років, незалежно від її успіхів ув інститутських науках. Вона не мата матері, а її батько, директор хлоп'ячої гімназії десь у середущій Росії, не хотів, щоб донька виростала тільки серед хлопців, бо ж Варя мала ще трьох братів. Тим-то дав він її до ліпшого інституту і прохав лише виховати дівчину, поки вона виросте, серед дівчат.
Варя це знала і тому не намагалася дуже набиратись мудрощів. Вірила, що "всі науки створені на муки". Через те її відповіді в класі здебільша були суцільною, довго незабутньою анекдотою. Так, наприклад, вона дуже легко переселяла стародавніх греків із дорійських часів до історичних, а в Англії знайшла вона короля "Івана без посади". На це порскнула ціла класа сміхом, а професор запротестував: