Служниця Катерина внесла обід – для Ноель і сестри-жалібниці. Розставляла на столі принесену страву і, не чекаючи запиту, розповідала свіжі новини, здобуті в "буфеті".
Полковник Унґер ходили сьогодні до їдальні й потім питалися панночок, чому мало їдять? Може, недобре, а може, несмачне? Панночки спершу ніяковіли, а потім сказали геть чисту правду: погане, говорять, несмачне...
Ноель глянула на принесений обід. У порцеляновій мисці загорнені серветою й прикриті покришкою лежали "бліни" – млинці. До них – розтоплене масло, сметана й кілька сухих, чорних вуджених рибок у темно-золотистій шкурці, що їх інститутки звали – "чортики" або "кап чушки". У вазі росіл, на півмиску – велетенські вареники з сиром. На заїдки – тістечко з битим білковим кремом.
Ноель уже знала від "сестри" Аліни Михайлівни про звичай їсти з млинцями всякі солоні рибні закуски і прохала Катерину принести бляшанку з кав'яром. Як хворій, дозволяли їй "ліпше" їсти і привозити додаткову їжу з дому. Можна було мати всякі смачні ласощі, тільки не печені чи зладжені вдома. З домашніх виробів дозволене було тільки варення.
Одночасно з сестрою вступив у покій доктор, а за хвилину задзвонили й остроги полковника Унґера. Вони обидва часто сходилися з доктором у кімнаті Ноель. Полковник мав щоденно малу нараду з директоркою в господарських справах. А мешкав він в іншому будинку, тож не оплачувалося йому йти додому, а потім знову вертатися "до служби". А що він і доктор були земляки з "Дойч-фатерлянду" та випадково мали ще й цілком однакові наймення – були обидва Артури Олександровичі, – то вони не пропускали нагоди, щоб щодня не поговорити з півгодини в лікарні. До Ноель ставилися вони з симпатією, дарма, що вона була вихованка французької, а не німецької школи, бо все ж була це школа європейська, а до того ж Ноель говорила зовсім вправно по-німецьки. Тому й поводилися з нею не як із вихованкою, а як зі знайомою.
– Що ж, панночко, смакують вам млинці? – питав чепурний полковник.
– Де там! – відповіла за Ноель сестра. – Погляньте: он вона мастить хліб кав’яром, а до млинців і не діткнеться; годі їй призвичаїтися до нашої їжі.
Лікар усміхнувся й запитав Ноель про здоров'я.
– Дякую, пане докторе. Нічого мене не болить. Все добре... Хіба що...
– Хіба що... трохи сумно? Чи так?.. — і закінчив: "Was hat man dir, du armes Kind, getan!" ("Що тобі, бідна дитино, вдіяли?") – і розклав у повітрі руки.
– Нема що робити, "фройляйн" Міньйон, тільки одне: треба витривати. А як скінчите інститут...
– Та вийдете заміж, – жартівливо докинув полковник...
Але доктор похитав головою:
– Це було б найгірше. Коли б це дівчатко одружили тут із кимсь тутешнім, то тільки продовжалось би теперішнє непорозуміння. Чужинці ніколи не можуть щільно зійтися в подружжі.
– Хе-хе, докторе! А хіба, герр доктор...
Розмова вже перейшла на німецьку мову, як це звичайно й бувало, коли розмовляли два російські урядовці-інтелігенти.
– Так, герр оберст... Я був жонатий із московкою, що, може, була найліпшою жінкою в цілій Російській імперії, – зітхнув доктор. – А проте в багатьох, і навіть у дуже багатьох, питаннях ми ніколи не могли зрозуміти одне одного.
– Це, мабуть, "праклятиє вапроси"? – сказав по-московськи полковник.
– Саме вони, – охоче відповів доктор. – Що для мене було ясне, як Боже сонце, те для неї було темніше від темряви. Майн Фройляйн, – обернувся він до Ноель. – Ну, скажіть мені, якщо ви були залежні тільки від себе самої, як ви почали б недільний день?
– Як годиться, пане докторе. Взяла б недільну одіж, пішла б до церкви.
Лікар ляснув себе рукою по коліні:
– Ото-то-то ж бо й є! Да габен вір! (От тут саме це маємо!) Це ж самозрозуміле для кожної нормальної дівчини. Але для тутешніх так само самозрозуміле, що в неділю треба спати до півдня зрештою... як і в будні. Потім накинути на себе якесь "dishabille", поснідати без апетиту й нарікати на нуди, а опісля лягти на канапу й нудитися далі, тільки вже з книжкою в руці і з песиком під боком. Така паy.ня не хоче навіть завдати собі труду, щоб одягтись. Де ж би вона вийшла на вулицю в неділю? А до церкви... Та це ж "банально"...
Полковник засміявся:
– Що правда, то правда. Ви їх добре вистудіювали. Але, майи герр доктор, я теж їх студіював, і мені здається, що хиба не в них, а... у yас.
– Цебто як?
– Та хоч би так: тутешніх людей, усіх без вийнятку, ніколи не слід "брати всерйоз", як тут говориться, одначе, слід удавати, що з ними цілком поважно числишся. Це чудова й випробувана тактика. В дійсності ж треба бачити в них одиниці, що всього, зрозумілого людині культурній, розуміти не можуть і... не мусять. Практично ж зовсім вистачає, коли вони не протиставляться вашій волі або при тому ще й хочуть її сповнити. Більш від них нічого не слід вимагати... Aber – gar nichts! (Але рішуче нічого!).
Доктор глянув на Ноель, що уважно слухала. Потім перевів погляд на полковника:
– Герр оберст, чи ви не гадаєте, що... ми могли б і менш критично ставитися до народу в приявності його представниці?..
Полковник знизав плечима:
– Фройляйн – представниця цього народу? Чи це ви, докторе, жартуєте? Та ж ви самі звете її "фройляйн Міньйон", що сумує тут за "своїм" краєм.
– Ну, все ж таки, десь там, у душі...
– В душі, майн лібер, у душі – фройляйн Міньйон не менш їм чужа, як і ми, і не менш критикує їх, як ми. А я ще вам, фройляйн, додам від себе, – згадаєте колись моє слово: – "вони" подбають про те, щоб вас якнайбільш відчужити. Москалі ніколи не можуть прийняти католика "за свого".
Він витяг годинник.
– Ум Ґоттес віллєн! Вже без чверти перша! – Підвівся й оглянув стіл із нез'їдженим обідом.
– І хто впав би на думку давати дівчатам ці "капчушки"! Ну, хто ж, прошу вас, може їх проковтнути без доброї чарки горілки? Ні, буде цьому кінець! Від завтра сам укладаю меню. Нехай дівчата їдять як слід, то матимуть добрий настрій і успіхи в науці...
* * *
Що "тутешні люди" подбають про причини, щоб відчужитись, Ноель мала нагоду переконатися саме того ж таки вечора. Приготовившись до своїх лекцій, попросила дівчина дозволу в класової дами піти до каплиці, що містилась у долішному коридорі, біля "гардероби". Не завжди, але часто в неділю бувала там Служба Божа. Ноель була "сакристянкою" й мала від каплиці ключ.