– У церкві? – скрикує здивована Маруся.
– Атож! Вони чисто вимиті, розчесані, мов забавочки, прикрашені різнобарвними стрічками та обвішані переливчастими дзвіночками, що ввесь час акомпанують урочистим співам людей. Часом якесь і замекає повним голосом... Але того вже пильнує цілий гурт хлопчаків-підпасичів, що з сопілками стоять довкола череди й під час Служби Божої грають перед яслами свої гірські свіжі мелодії. Також на показному місці стоять рибалки з живими, свіжо зловленими рибами, що, виблискуючи сріблом, тріпочуться в перекиненій на плече сітці.
– З-за плечей типової селянки з бронзовим обличчям – "Magalido", що ось тільки злізла з прикрашеного ослика, виглядають усміхнені чорноокі дівчатка. "Ґвардіян" із Камарґи, що пасе там череду рогатої худоби, так вичистив відзнаку своєї гідности – срібний тризуб на високому держалні, що його три гостряки виблискують, як вогники свічок. Три східні володарі, маги чи мудреці у своїх високих тиярах почувають себе тут "цілком, як удома". Плащі тих володарів із численними прикрасами – не підроблені. Це цінна спадщина по прадідах, що її передають із роду в рід. І родина, яка зберігає таку посвятну річ, пишається тим, що "їх плащі куди ліпші, багатіше прикрашені, як по деяких сусідніх селах". Є тут і легендарна красуня, яку люблять...
– Це ви про Савську царицю – Reіna Saba? – запитала Луїза. – Знаєте, вона зі своїм почтом дівчат робила на мене найбільше враження. Ах, яка була гарна перед трьома роками! Звали її Оліва... – Olive la Roziere. Оліву бачила і я в тій ролі. Ще й у минулому році вона була дуже гарна та цілком молода. Пригадуєте, як усупереч усім історичним вказівкам, цю орієнтальну володарку прикрашує середньовічний hennin у формі високого стіжка, з якого спливає довгий прозорий завій на оздоблену гермелінами...
– З білих кроликів, щоправда...
– Але так гарно криє сукню з рясною спідницею та тісним корсажем...
– А від нього спадає додолу такий чудовий філіграновий пас та омоньєра...
На хвильку дівчата заглибились у деталі туалети Савської цариці, але їх перепинила служниця Юля.
– Чи ще чогось бажають панночки? – спитала вона.
– Ні, ні, – замахали всі руками.
– То може дозволили б мені піти на нічну Службу Божу?
– Само собою, йдіть, Юленько, а слугам скажіть: хто лишається вдома, може лягати спати, ми вже нікого не будемо потребувати...
– Фу, як добре відпочити без слуг! – засміялася мадмуазель Асту. – Ну, так...
– Савська цариця пішки до церкви не приходить: вона й увесь її почет приїздять верхи на конях. За Савською ж царицею тягнуться маври та мавританки, забувши про те, що вони – "невірні". Цих також приїздить на конях сила, причому на коні звичайно сидить двоє: кожний чорновусий мавр везе перед собою в сідлі загорнену в біле покривало мавританку...
– О, добре вони далися там у знаки! – перепинила Луїза, – бо ще й нині діти навіть співають там пісеньку про пам’ятний "декрет", що його оповістив маврський король "рівно о п’ятій годині"…
– Ну, далі, далі! – просила Маруся.
– Що ж далі?.. Коло маврів – найправдивіші костюми мають "невірні", бо це живі, теперішні гітани та гітанки, такі, як вони, й нині скрізь по цілій Еспанії. У циганок дивно виглядають їх голови, заквітчані червоними й жовтими гвоздиками, але не так, як роблять скрізь, що квітки власне лежать на волоссю віночком, ні: у них квітки застромлені па довгих стеблинах, немов вони виростають із голов, як із вазонів...
Маруся щиро засміялася.
– А як же старші люди? – спитала вона.
– А, старші – ті на цей святковий день зберігають свої дорогоцінні староеспанські одяги...
– Бо ж вони також добре ще пам'ятають, що аж у XVIII столітті прилучили їх до Франції, котра "десь там далеко!" – додала Луїза, – а тут для них "своя" земля, свої й звичаї, своя й мова...
– До ясел приходить і стародавня Сивіла зі смолоскипами та сувоєм своїх пророцтв про народження Ісуса Христа. За нею – когорта опалених сонцем бравих римських вояків-легіонерів. Це – туземне парубоцтво. Нарешті, з'являється в церкві сам Цезар...
– Здебільша це буває Марк Аврелій. Я ж бачила разом Двох – Аврелія й Антонія Пія, – додала Луїза. – Зрештою, зайво питатись у люду про історичні події, що в'яжуть його з цими імператорами: факти вже затер час. Одначе пам'ять про ті особи живе, і для всього населення – то "наші люди", "наші імператори". Ще б пак: у кожному-бо селищі, чи містечку, як часто й у нас, стоїть якась давня пам'ятка: руїна храму, статуя, арка, що й досі проголошують "Gloria Romanorum". Нарід пишається тією славою, що її здобули його прапрадіди – римські вояки. Тут оселилися вони з жінками та родинами, згідно зі староримським звичаєм, у таборах-селищах.
– І от, коли вже всі в церкві, – урочисто виголошує панотець: "Північ, християни! Христос народився!.." Тоді дзвонять дзвони, співають хори сопілок і розрадувані люди. Ах, як це гарно!.. З тією піснею підуть і всі з церкви, несучи радісну новину довкола. Пастухи, і маври, і маги, і селяни-верховинці, такі піренейські гуцули…
– Але ж у церкві лишиться до ранку "почесна варта", – додала Луїза. – Так, так. Дитину з ясел візьме щаслива мати, натомість над яслами поставлять серед безлічі свічок монстранцію з Найсвятішими Тайнами. Навколо стають не діти, не якісь там міністранти чи немічні бабусі... Ні, там лишається "при колисці Христовій" цвіт села – найкращі з юнацтва та мужі, здібні носити зброю. І ці римські вояки, пастирі та ґвардіяни, триматимуть "лицарську варту", то молючись уголос, то – напереміну – співаючи колядки...
Луїза відкинула голову на подушку канапи й задумливо додала:
– Народові, що зберіг у крові поганську любов до форми, в душі ж має прищеплену Еспанією містику, однаково потрібні і живий символ – жива дитина, і містичні Найсвятіші Тайни. Однаково ясно бачить він Христа-Спасителя і в білому кружальці Найсвятіших Тайн, і в безгрішній ще людській лялечці...
– І скільки має він у цім світлої радости! – продовжувала Ноель.– Бо ж він усією душею переживає незабутню для людства святу вифлеємську ніч, про яку, йдучи з гір, пастухи й маври, Сибіла й цариця Савська з обома римськими імператорами співають повним серцем радісну новину: "Христос народився!.. Мир і спокій людям доброї волі"...