Пронизливі очі мадам Рапне тепер уп'ялися в Ноель, що ще й досі тримала в руках шматки збитої тарілки.
– І це ви, мадмуазель, вихованка монастиря, "монастирка"! Ви зображуєте тут "кафешантанну" діву?! Як це пояснити?! Що ви собі дозволяєте в стінах інституту шляхетних панночок?! Ви псуєте нам наших вихованок, підриваєте добру мораль... Я примушена про це все донести пані директорці. І ви можете бути певні: такі вчинки не залишаться без заслуженої кари! Якщо вас не виключать з інституту, то щонайменше зостанетесь без відпустки на всі Різдвяні свята. Завтра ж про все напишуть вашим батькам...
– Mesdames, – звернулася розгнівана доглядачка до решти інституток, – прошу вас аж до конференції, на якій осудимо цю страшну подію, дуже вас прошу не виявляти, що ви знайомі з цими трьома особами, – вказала вона жестом римського трибуна на три "грішниці" та вийшла зі скам'янілою гідністю з зали, не зважаючи на приглушений хор, що гудів:
– Призвати в суд, Махровий ніс!
– Махровий ніс! Шпонька!.. Шпонтер... Биндичка...
Все це були почесні титули, якими інститутки обдарували свою милу виховницю і які переходили з покоління в покоління.
***
"Година роздачі листів" у дійсності тривала менш-більш десять— п'ятнадцять хвилин, їх уривали з часу, призначеного на прогулянки.
Швейцар (придверник) Йосип, із куртуазії званий "Жозеф", приносив усю пошту інспекторці до помешкання ще перед обідом. Любов Петрівна з поміччю бібліотекарки мадмуазель Дероденко (в інститутському жаргоні – "Маркіза де Руденька") розкладала пошту на групи, для кожної класи окремо. А вже "кариятиди" розносили й розкладали її по столах класових дам, у класах. Кожна класа, йдучи до гардеробних кімнат одягатися на прогулянку, діставала пошту. Одначе читати її негайно можна було хіба тоді, коли вихованки "гуляли" в інститутському саді. Якщо йшли поза інститутську оселю – можна було читати листи аж по повороті з прогулянки.
Перед роздачею пошти спочатку відбувалася "сповідь".
– Мадмуазель Мальчевська, хто це вам пише? – питалася з повною гідністю й спокоєм мадам Рапне, розрізуючи кістяним ножем довгасту коверту.
– Мама... сестричка Тамара... – підносила невинно вгору брови смуглява, як циганка, Ніна Мальчевська.
А класова дама, розгорнувши лист, перебігає очима підпис:
– Ви помиляєтесь. Тут стоїть: "Незабуваючий Тебе Володя". Хто це?
В гурті дівчат, що чекають на пошту, хтось досить двозначно закашляв. Почувся й легенький смішок. Ніну заливає по комірець білої пелеринки темний рум'янець. Одначе її брови підносяться ще вище, вираз обличчя стає ще більш ангельсько-невинний:
– Володя?.. Та це ж... це ж мій дядя, вуйко тобто... Ну, звичайно ж!..
Ніна трохи невиразно вимовляє звук "л", а, хвилюючись, говорить замість "Володя" – "Воводя". Це викликає вже цілком отвертий сміх і виразний міцний кашель.
– Voyons, Mesdemoiselles, – почервоніла не менш за Ніну й мадам Рапне, – це ж що за інцидент ви хочете витворити? А далі: що то за манери відкашлюватись, мов, вибачайте, перестуджені перекупки на базарі? Посоромтесь!
Ніна тим часом простягає руку по лист.
– А ви що саме хочете? – дивується мадам Рапне.
– Просила б дати мені адресований до мене лист...
– Не поспішайтесь, мадмуазель. Такий лист наперед мушу переглянути я, щоб знати, про що саме пише вам ваш вуйко, – і класова дама відкладає його на край стола, де вже лежить лист до Ізи Метінґер від "кузена".
Ніна, зробивши неминучий реверанс, яким закінчувались усі розмови з начальством, відступила в гурт подружок.
– Мадмуазель Валерія Верещенко! Хто пише вам?
Немов сонце, обличчя Валерії, з короткозорим поглядом блакитних очей, вихилилося з-поза білих пелеринок.
– Мама, – була коротка, але певна й переконлива відповідь.
– Так, це від вашої мами, – подала лист мадам, не читаючи.
Нарешті в руках класової дами залишився тільки один пакет.
– Мадмуазель Богданова! – повернула мадам Рапне в руках досить велику коверту й оглянула уважно адресу. – Я пізнаю руку de Sa Grace, монсіньора Юліяна, вашого вуйка.
Ольга "присіла" в реверансі й одночасно простягла руку по лист:
– Так, мадам, це від вуйка.
Класова дама віддала лист, навіть не розірвавши коверти: було б незручно й нетактовно не мати довір'я до єпископа, що був відомий цілому інститутові. Однак не втрималась, щоб хоч трохи не покартати Ольгу:
– Мені здається, що слід вам, мадмуазель, робити трохи більш граціозні жести...
Ольга склала руки "коробочкою" й схилилася повільно та низько в правдивому – "придворному реверансі". Обличчя мадам Рапне прояснилось:
– Ви, коли захочете, вмієте бути цілком добре вихованою панночкою.
Богданова ввічливо усміхнулася: в її голові саме оформлювалася нова сенсаційна вигадка.
– Одягатися, Mesdames.
Дівчата кинулись юрбою до дверей. Мадам щиро обурилась:
– Але ж хіба серйозно ви не думаєте так іти?! Парами, Mesdames, парами!
Ще остання пара була долі, біля сходів, коли Ольга Богданова поквапливо наближалася до мадам Рапне, яка пильнувала, щоб вихованки виходили як слід, не виступали з рядів, не тримали одна одну під руку й не розмовляли. Ольга затулила пів обличчя хусткою. Мовчки, зі схиленою в хустку головою, зробила Ольга реверанс.
– Що це? А, кров носом? Ну, звичайно, йдіть до шпиталю. Можете там полежати ввесь час прогулянки.
– Щаслива! – зашептала Ользі Катря з останньої пари. – Ах! Виспишся…
Ольга мовчки хитнула головою. Але той жест завважила Рапне, дарма, що був він зроблений за її спиною.
– Мадмуазель Вітовська, залишіть при собі свої кондоленції!
Коло гардеробних шаф – видовбаних у стіні заглиблень, що засувалися білими дерев'яними дверцятами, великими, як брами, зчинилися метушня й веселий гармидер. Чути було різні покрики. Хтось влучно наподоблював гавкання маленького песика, хтось повним голосом співав баркаролу Мендельсона. Оксамитовий Катрин контральт намагався передати басову арію Мефістофеля "На землі ввесь рід людський".
Мадам Рапне, в сукні, підтримуваній гумовими "пажами" – цілою системою гумок та клямр, бігала, кричала, хвилювалась, а її ніс неслушно червонів. Тепер вона цілковито виправдувала свою назву "Гиндичка".