А може, й любов — таке невичерпне джерело щастя, що навіть коли вона найпохмуріша, її пронизують промені світла; ось такий промінчик сьогодні засвітив нам обом, Я вже на це й не сподівався. Не гадав я також, щоб чоловік, який не знав меж своїм бажанням і прагнув володіти всім, міг у своїй тяжкій долі задовольнитися майже нічим. Але прикладом цього став я сам.
Тільки-но ми дочитали наші листи, як на порозі з'явилася пані Целіна, яка вже ходить без сторонньої допомоги, й принесла Анельці ослінчика під ноги.
— Ох, мамо! — досадливо сказала Анелька. — Хіба так годиться?
— А ти мало прислужувала мені, коли я була хвора? — відповіла пані Целіна.
Я взяв у неї з рук ослінчика і, ставши перед Анелькою навколішки, чекав, поки вона поставила на нього свої ніжки, — та секунда, коли я стояв перед нею, сповнила мене щастям на цілий день. Так! Старець живе крихтами і, збираючи їх, ще й вдячно усміхається крізь сльози.
6 липня
Серце в мене скалічене, але здатне кохати. Тільки тепер я розумію Снятинського. Якби я не був людиною звихнутою, неврівноваженою, отруєною скептицизмом, критичним самоаналізом і критикою того самоаналізу, якби моє кохання було законним і правим, я знайшов би в Анельці свій життєвий догмат, за яким з'явилися б інші догмати. Але не знаю… може, я й не зміг би кохати інакше, а тільки проти правил, може, саме в цьому виявляється моя нежиттєздатність; бо хоч як там було, а те, що мало дати мені душевне здоров'я, стати моїм порятунком, стало моєю смертельною хворобою й загибеллю. І дивно, як багато разів мене застерігали. Здавалося, ніби люди передбачали, що мене спіткає. Я все пригадую, що мені! написав Снятинський ще тоді, коли я жив у Девісів у Пельї: "З життя мусить щось вирости, пильнуй, щоб не виросло щось таке, що стане нещастям для тебе і твоїх близьких". Тоді я посміявся з цього, а проте не можна було краще передбачити моє майбутнє! Мій батько теж не раз говорив зі мною так, наче проникав поглядом крізь заслону майбутнього. Сьогодні пізно згадувати про це. Знаю, що такі роздуми нічого мені не допоможуть, але я не можу втриматись від них, бо мені шкода не так себе, як Анельки. Зі мною вона була б у стократ щасливіша, ніж із Кроміцьким. Думаю, що спочатку я, може, й критикував би її, знаходячи в ній багато недоліків, та все ж кохав би її всім серцем. Вона була б моєю, отже на неї поширився б мій егоїзм. На її недоліки я дивився б як на свої власні, а собі самій людина все прощає і, хоч як би різко критикувала себе, не перестає піклуватися про своє благо й залишається дорогою для себе Такою дорогою була б мені й Анелька, а тому що вона стоїть значно вище від мене, то з часом стала б моєю гордістю, найкращою і найшляхетнішою частиною моєї душі, усвідомлюючи, що моя критика недоречна, я перейшов би у її віру, і вона врятувала б мене.
Та все це змарновано, зіпсовано, все це стало трагедією для неї, трагедією і злом для мене.
7 липня
Перечитую написане мною вчора — і мене вразили останні слова про те, що якби моє кохання було законним, воно могло б урятувати мене, а замість того воно стало джерелом зла… Важко примиритися з такою думкою.
Яким чином любов до такої чистої істоти, як Анелька, може породити зло? Проте все пояснює одне слово: це неправа любов. Врешті треба це визнати. Якби мені, людині цивілізованій, з вразливими нервами, яка живе в згоді з карним кодексом уже хоча б тому, що моральні устої не дозволяють мені жити інакше, — повторюю, якби мені хтось сказав, що я цілими днями й ночами розмірковуватиму, як позбавитись — хоча б і вбивством — чоловіка, який стоїть мені на заваді, то я вважав би такого пророка божевільним. А проте ось до чого я дійшов! Кроміцький заслоняє мені світ, відбирає в мене землю, воду й повітря. Я не можу жити саме тому, що він живе, — тому я безперервно плекаю в душі думку про його смерть. Коли б він помер, як просто розв'язалися б усі ускладнення, настав би край усім бідам! Я не раз думав, адже гіпнотизер може сказати своєму медіумові: "Спи!" — і той засинає,— то чому ж та сама сила, але ще більш напружена, не може усипити когось вічним сном? Недавно я виписав собі кілька різних книжок про гіпнотизм, а поки що мимоволі кожним поглядом кажу Кроміцькому: "Умри!" — і якби такого навіювання було досить, Кроміцького давно не було б на світі. Але він почуває себе добре, і як був, так і лишається Анельчиним чоловіком, а я розумію, що моя поведінка злочинна, дурна, смішна й не гідна людини дії,— і все більше зневажаю себе.
Це не заважає мені, однак, далі "гіпнотизувати" Кроміцького. Так само іноді інтелігентна людина, яку лікарі не можуть вилікувати від тяжкої хвороби, звертається до знахарів. Я намагаюся вбити суперника гіпнотизмом, але при цьому тільки виразніше бачу свою нікчемність, і мені стає ще гірше. Все-таки треба признатись, що коли я залишаюся сам, то завжди ловлю себе на думці про знищення ненависного мені чоловіка всілякими засобами, доступними людині. Довгий час я виношував намір убити його на дуелі. Та це ні до чого не привело б! Анелька не могла б вийти заміж за вбивцю свого чоловіка, — отож я почав, як справжній злочинець, обмірковувати інші способи. І, на диво, знайшов багато таких, що їх не могло б викрити ніяке людське правосуддя.
Дурниці! Нікчемність! Порожні фантазії! Кроміцький може собі жити спокійно, — мої задуми ніколи не втіляться в дії. Я його не вб'ю, хоча б знав, що відповідатиму за це не більше, ніж за те, що розчавив павука; я не вбив би його навіть тоді, коли б ми з ним жили на безлюдному острові, проте, якби можна було розрізати навпіл людський череп, як яблуко, і дістати приховані в ньому думки, то всі побачили б, як хробак злочину точить мій мозок. Більше того: я добре розумію, що ніколи не вб'ю Кромідького не з вищих моральних міркувань, висловлених у заповіді: "Не вбий!" Цю заповідь я вже в собі розтоптав. Я не вб'ю його тільки тому, що цього мені не дозволять якісь залишки лицарських традицій, тому, що я зі своїми витонченими нервами нездатний на жорстокий вчинок, бо я далеко відійшов від первісного дикуна; одне слово, фізично вбити я нездатний. Але морально я його вбиваю щодня, тому запитую себе, чи відповідатиму за це перед якимсь судом, який вищий за будь-який людський суд, чи відповідатиму за це так, як за вчинене вбивство?